— Не знаю, — відповіла Кіті. — Можливо, є й інші кімнати з полоненими: демони або забули про них, або просто не встигли покінчити з ними. Треба перевірити. Але багато хто з вас загинув…
— А пан Деверо? — прошепотіла якась жінка.
— А Джесіка Вайтвел, а…
Кіті знову підняла руку:
— На жаль, не знаю. Проте гадаю, що багато хто з головних чарівників або вбитий, або одержимий демоном.
— Принаймні одна з них жива! — люто вигукнула чорнявка. — Поки не знайдуть решту, я — єдина з членів Ради, хто залишився живий. Тому я тепер головна! Ми повинні розійтися по пентаклях і викликати своїх рабів. Я негайно зв’яжусь із нічною поліцією. Демонів-утікачів розшукають і знешкодять!
— Тут є ще два питання, — спокійно додала Кіті. — Ні, три. Спочатку треба потурбуватись про цього чоловіка. Чи може хто-небудь роздобути автомобіль?
— Я можу, — молодик у ластовинні схилився над нерухомим тілом. — Тут менше ніж утрьох не впоратись. Пане Джонсон, пане Воул, допоможіть мені донести його до лімузина!
Допомога надійшла. Троє чарівників винесли непритомного добродія на руках.
Чорнявка, що була вже біля дверей, ляснула в долоні:
— Усі по пентаклях! Не марнуймо ні хвилини!
Ніхто й не поворухнувся.
— Мені здається, ця леді хотіла додати щось іще, — сказав літній чоловік, кивнувши в бік Кіті. — Мабуть, нам варто було б її вислухати, панно Фаррар. Хоча б заради чемності…
Панна Фаррар скривила губи:
— Але ж вона лише…
— Я хотіла сказати ще дві речі, — почала Кіті. Тепер вона почувалася вкрай утомленою. В голові паморочилось, хотілося сісти… «Ні, тримайся! Доведи справу до кінця!» — Головний демон, Ноуда, дуже небезпечний. Наближатися до нього без якнайпотужнішої зброї — це самогубство. І це ми вже робимо. — Вона оглянула принишклих чарівників. — Ще один член Ради, що вижив, — тут Кіті не втрималась, щоб не позирнути на панну Фаррар, — вирушив на боротьбу з ним. Він озброєний посохом Ґледстона.
Її навіть не дуже здивували приглушені вигуки. Панну Фаррар, здається, ця звістка зачепила найбільше.
— Але ж пан Деверо заборонив це! — вигукнула вона. — Хто ж наважився…
Кіті всміхнулась:
— Це Нат… Джон Мендрейк. Побажаймо йому успіху.
— Мендрейк!!! — обличчя Фаррар аж зблідло з люті. — Оцей нездара!
— І останнє, що я хочу сказати, — незворушно правила Кіті. — За цих обставин найголовніше для нас — тобто краще сказати «для вас», адже це ви — чарівники і влада у ваших руках, — захистити і організувати народ. Відтоді, як Мейкпіс полонив вас, люди залишились без проводирів, і зараз нема кому евакуювати райони, де лютують демони. Нам загрожує безліч — безліч! — смертних випадків. Якщо ми нічого не вдіємо, багато хто з простолюду загине.
— Раніше це нас не тривожило, — пробурмотів молодик за її спиною. Проте загальна думка була не на його боці.
— Зараз нам потрібен кристал, — мовила панна Пайпер. — Щоб спостерігати за демонами.
— Або магічна чаша… Де вони тут їх ховають?
— Десь, мабуть, є хоч одна… Ходімо, пошукаймо.
— Краще ходімо до пентаклів! Можна викликати біса — й послати його подивитись…
— Потрібні автомобілі! Хто вміє водити автомобіль?
— Я не вмію! Мене возить чоловік!
— Я теж…
Від дверей долинув хрипкий, силуваний кашель. Обличчя в панни Фаррар було зморене, волосся — розкуйовджене, вуста стяглись ниткою. Зігнуті побілілі руки спирались об одвірки. Плечі трохи згорбились — це робило її схожою на перевернутого кажана. А погляд аж випромінював отруту.
— Усі ви, — почала вона, — лише дрібні службовці. Навіть не службовці — самі секретарі й помічники. Знання магії у вас убогі й обмежені — а розуму, здається, ще менше, ніж знань. Простолюд і сам подбає про себе. Дехто з них має стійкість до магії — зо два-три Вибухи вони переживуть. Будь-що простолюду в нас багато — якщо втратимо кількох, це нітрохи не зашкодить. А от що нам зашкодить — це порожні балачки, коли наша столиця в небезпеці! Невже ми залишимо увесь захист Мендрейкові? Хіба він, по-вашому, такий могутній чарівник? Я йду по своїх вовків. І нехай кожен, хто має хоч дещицю гордощів, іде зі мною!
Відштовхнувшись від одвірка й не озираючись, вона вийшла в коридор. Запала тривожна тиша. Потім троє молодиків, схиливши голови й насупивши брови, проштовхались повз Кіті й вирушили за Фаррар. Ще дехто повагався, проте залишився на місці.
Молода жінка з мишастим волоссям стенула плечима — і обернулась до Кіті.
— Ми підемо за вами, панно… пробачте, як вас звуть?