Досі я нечасто наближався до палацу: мою сутність аж чавило від його залізного кістяка. Однак тепер мене надійно захищало Натаніелеве тіло, тож залізо не тривожило мене. Ми зійшли на східний ґанок. Тут тропічні папороті й пальми міцно тулилися зсередини до скла; за ними майже нічого не було видно.
З будівлі линув приглушений гомін. Ми, не зупиняючись, підійшли до дерев’яних дверей, штовхнули їх — і двері відчинились. Тримаючи посох напоготові, ми ступили всередину.
Нам відразу стало млосно: зовні була прохолодна ніч, а під скляним дахом повітря добре прогрілося. Водночас повіяло магією — димом від сірчастих вибухів. З правого боку, з-за пальм і суші-бару в японському стилі, лунали жалібний стогін і плач.
«Простолюд, — подумав Натаніель. — Треба підійти ближче. Подивитись, хто захопив людей…»
«Може, містком?»
Ліворуч від нас були кручені залізні сходи, які піднімались до містка високо над головою. Звідти нам усе було чудово видно. Ми кинулись туди — й тихо побігли сходами. Опинившись над розложистими пальмовими кронами, впритул до вигину скляної стіни, ми вийшли на вузенький місток, що залізною ниточкою простягся до протилежного боку палацу. Натаніель низько пригнувся — і опустив посох горизонтально. Ми поволі, крадькома полинули над безоднею.
Невдовзі ми побачили, що коїться за деревами, в центрі палацу, просто під найвищими скляними банями. Там, на відкритому просторі, затиснутому між строкато розмальованою каруселлю й столиками кав’ярні, стояв натовп — сотня людей, що тулились одне до одного, мов пінгвіни під час зимової бурі. їх оточили зусібіч і пасли семеро чи восьмеро духів Ноуди. Серед їхніх оболонок було й тіло Руфуса Лайма і — я зрозумів це із збентежених Натаніелевих думок — тіло прем’єр-міністра Руперта Деверо. Судячи з їхніх владних порухів, духи цілком опанували свої нові оболонки. їхні аури поширювались далеко за межі тіл. Проте нашу увагу привернули не вони.
«Поглянь на Ноуду! — подумав Натаніель. — Що з ним сталося?»
Я не відповів. На дашку каруселі, метрів за двадцять збоку від нас і метрів за двадцять нижче, стояло колишнє тіло Квентіна Мейкпіса. Коли ми бачилися з ним востаннє, Ноуда мав певні проблеми з визначенням меж можливостей своєї нової оболонки. Тепер він — хоч і дещо запізно — все-таки навчився керувати нею. Ноги міцно стояли на дашку, руки були згорнуті на грудях, підборіддя випнуте — така собі подоба переможного генерала в самісінькому розпалі битви.
До того ж у нього були роги.
Троє чорних рогів, що стриміли під різними кутами з лоба. Один був довгий, ще два — просто пеньки. Однак це було ще не все. Сорочка на його спині розійшлась, і звідти стирчав гострий гребінь, а на лівій руці виросла сіро-зелена гуля. Обличчя в нього було бліде, скривлене, набрякле від внутрішнього тиску. Очі немовби палали полум’ям.
«Оце так несподіванка!» — подумав я.
«Його сутність виривається з тіла!» — Саме безмежна здатність Натаніеля констатувати очевидні речі робила його таким дивовижно людяним.
Поки ми дивилися, роги, гребінь і гуля втягнися назад у шкіру — ніби міцним зусиллям волі. Ноуда аж затремтів від напруження, та за мить вони повилазили знову, ще більші, ніж дотепер. Із роззявленого рота долинув гучний голос:
— A-а! Як мені погано! Мене знову пече, як раніше! Фекварле!.. Де Фекварл?!
«Він невдоволений, — зауважив Натаніель. — Напевно, його сила надто велика. Тіло, в яке він вселився, розпадається, й він утрачає свій захист».
«Що ж тут удієш, якщо він жер людей з тієї самої миті, як з’явився сюди? От його сутність і рознесло… — я оглянув простолюд, що юрмився внизу. — Здається, він і досі голодний».
«Нічого, з цим ми покінчимо! — уся Натаніелева образа перевтілилась у холодний, твердий гнів. Його душа немовби скам’яніла. — Як ти гадаєш, чи зможемо ми зняти його звідси?»
«Так. Тільки краще націляйся. У нас один-єдиний шанс. Бити треба напевно».
«Ну, й хто ж тепер констатує очевидне?»
Ми досі сиділи пригнувшись — і дивилися вниз крізь візерунчасте залізне поруччя обабіч містка. Тільки-но Натаніель приготувався встати, я про всяк випадок виставив Щит. Коли ми завдамо удару, інші духи, безперечно, зажадають помсти. Я оцінив можливі шляхи до відступу… Відскочити назад — чи на пальму, чи на дах суші-бару. Потім униз, на підлогу. Потім…
Гаразд. Годі вже загадувати наперед.
Натаніель підвівся. Ми націлили посох на Ноуду, вимовили закляття…