Кіті їхала в першому автомобілі, поряд із шофером. Її зненацька огорнув страх.
— Виходьте! — гукнула вона. — Тут небезпечно!
Шофер теж побачив небезпеку, зупинив мотор і почав смикати дверцята. Всі повискакували з автомобілів і кинулись ховатися. Через кілька секунд лімузини поглинув натовп — люди з шаленими очима, з обличчями, спотвореними страхом і відчаєм. Багато хто промчав мимо, проте дехто, побачивши в блискучих чорних машинах символи влади чарівників, накинулись на них, горлаючи й копаючи їх ногами. Вітрове скло розлетілось на друзки від чиєїсь цеглини; натовп заревів.
Панна Пайпер підтримувала Кіті, яка аж тремтіла від того, що їм довелось так швидко тікати.
— Простолюд… — шепотіла панна Пайпер. — Вони просто божевільні…
— Вони перелякані, розлючені! — Кіті намагалася зібратись на силі. — Погляньте на їхні рани! Вони вирвалися з парку… Ну що, всі на місці? — вона оглянула безладну череду чарівників, і їй сяйнула ще одна думка. — У кого з собою біси, сховайте їх під куртки! — прошепотіла вона. — Якщо хтось із простолюду, стійкий до магії, помітить їх — вас розтерзають на шматки! Готово? Тоді вперед! Не марнуймо часу!
Вони негайно рушили далі пішки, тулячись до стін, бо серединою вулиці досі лив щільний людський потік. Перші кілька бічних вулиць виявились геть запруджені натовпом — пройти там було неможливо. Однак помалу вони все-таки просувались у той бік, звідки було чути звуки битви.
У темряві спалахнуло світло. На стіну будівлі впала велетенська людська тінь. Круг неї клубочилось зелене полум’я. Потім світло згасло. Внизу, на вулиці, зібралась купка вовків. Кіті та її супутники почули високий голос, що віддавав накази; вдалині промайнула чорнява жіноча постать.
— Це Фаррар, — зауважив один чарівник. — Зібрала все-таки вовків… Але що… що це була за тінь?
— Один з демонів… — Кіті втомлено притулилась до стіни й зазирнула у вузький провулок. — Погляньте, тут вільна дорога. Вона виведе нас до парку.
— А може, нам краще…
— Ні. Тутешній бій не такий важливий. До того ж мені здається, що вельмишановна панна Фаррар не дуже й хоче, щоб ми допомагали їй…
Кривулястий провулок після кількох поворотів вивів їх до тихенької вулички, що йшла вздовж меж парку. Вони перейшли вуличку, піднялись на невисокий пагорб—і з нього оглянули чорний простір парку. Тут і там догоряли вогні — між деревами, в павільйонах, у пагоді біля озера — проте руху майже не було помітно. За порадою Кіті вперед, у розвідку, послали трьох бісів. Вони повернулись за кілька секунд.
— Тут була страшна битва, — повідомив перший біс, заламуючи жаб’ячі лапи. — Земля в багатьох місцях обгоріла. Магічні випари висять над землею, як туман. Але зараз усюди тихо — крім одного місця.
— Загинуло багато людей, — додав другий, моргаючи балухатими очима на стеблинках. — Трупи лежать купами, наче опале листя. Є поранені — вони волають про порятунок. Дехто просто тиняється поруч. Але більшість людей утекла. Натовпів ніде немає — крім одного місця.
— Могутні духи теж зникли, — мовив третій, махаючи прозорими крильцями. — їхня пролита сутність висить у повітрі разом з відлунням їхніх криків. Кілька тих, що вижили, порозбігались містом. Але в парку не залишилось нікого — крім одного місця.
— Що ж то за місце? — запитала Кіті, легенько притупнувши ногою.
Всі троє бісів без жодного слова обернулись — і показали на вогні величезного Кришталевого палацу.
Кіті кивнула:
— Чому ж ви не сказали відразу? Гаразд, ходімо туди.
* * *
Десять тяжких хвилин вони мовчки прямували обвугленою землею. Кіті йшла повільно, ступаючи кожен крок усупереч протестам її змореного тіла. За години, що минули після повернення з Іншого Світу, сили помалу верталися до неї. І все ж таки Кіті хотілося перепочити. Вона розуміла, що її витривалість досягла своєї межі.
Доповідь бісів була коротка, та її зміст — очевидний. Це збігалося з тим, що вони бачили в кристалі. Натаніель з Бартімеусом побували тут: саме вони очистили парк і надали численним людям змогу врятуватись. Можливо, — ця надія зростала в душі Кіті з кожним кроком, — можливо, невдовзі вони скінчать свою справу — і вона побачить їхнє переможне повернення, між натовпом вдячного простолюду… І справді — тепер, з посохом, це лише питання часу..
І все ж таки, — поки є ще хоч крихта сумніву, — вона не має права залишатись осторонь. Вона не може покинути їх. Амулет Самарканда на її шиї тихенько підстрибував з кожним непевним кроком.