«А де Лайм? — подумав Натаніель. — Я його не бачу!»
«Не знаю. Краще дивись на Ноуду. Зараз він — наша головна проблема».
Чи то Ноуду зачепив мій блискучий дотеп, чи він просто засмутився з того, що гинуть рештки його війська, — однак він несподівано вирішив утрутитись. На спині в нього прорізались великі зелені крила. Поволі, перевальцем, змагаючись зі своєю чудернацькою асиметрією, він підійшов до краю дашка, повагався, мов пташеня перед першим польотом, і ступив уперед. Могутні крила змахнули… запізно! Він уже лежав на землі.
«Бий! — подумав я. — Бий зараз!!!»
Ми полинули вниз так швидко, як тільки могли, — Натаніель аж клацнув зубами від такого стрімкого польоту. Коли ми опускались, він послабив закляття, що стримувало духів, ув’язнених у посоху, — і відкрив його так, як лише міг наважитись. їхня міць вирвалась із посоха — і вдарила в в розпростерте на землі тіло і розквітла вогняною квіткою.
«Бий! — повторював я. — Бий! Не залишай нічого напризволяще!»
«Знаю! Я роблю все, що можу!»
Ми сповільнювали падіння… і врешті зависли в повітрі. Під нами лютувало молочно-біле пекло: Ноуда й карусель залишились десь там, усередині. Дим курився на всі боки, скло в найближчих панелях лопнуло, повітря довкола нас горіло. Я виставив невеликий Щит, щоб хоч трохи захистити нас. Посох вібрував дедалі дужче — його тремтіння віддавалось у наших руках і розвалювало нам череп.
«Ну, як? — подумав хлопчисько. — Досить?»
«Напевно… Ні, додай ще. Трохи довше».
«Ще трохи, і я його не втримаю… А-а!»
Я помітив велетенську тінь, відчув подих вітру — й відкинув нас убік. Проте Вибух наздогнав нас, розбив мій Щит і зачепив наш бік. Натаніель скрикнув — і я скрикнув разом з ним: уперше я розділив з людиною її біль. Щось у цьому відчутті — можливо, покірна нерухомість плоті, те, як прийняла вона цю рану, — огорнуло мою сутність панікою. Розум хлопця ладен був поринути в безодню забуття. Його пальці ледве тримали посох — його енергія згасла. Я стиснув його дужче, розвернув, спрямував сніп білого полум’я під стелю, розрубавши тіло Руфуса Лайма, що мчало до нас. Половинки тіла окремо попадали на землю. Я запечатав посох, і ми незграбно приземлились серед пальм і горщиків з квітами.
Хлопець швидко непритомнів. Наші очі заплющувались. Я змусив їх розплющитись — і зробив так, щоб моя сутність розпливлася всім його тілом.
«Прокинься!»
Він поворухнувся:
— Мій бік…
«Не дивись туди. З нами все гаразд».
«А Ноуда?»
«Ну… з Ноудою гірше».
На майданчику, за поваленими урнами й столиками, земля потріскалась і обгоріла. Там, де нещодавно малеча кружляла на каруселі, тепер курилася димом воронка. Серед цьому диму ревіло й борсалось щось величезне й безформене. І воно прикликало мене:
— Бартімеусе! Наказую тобі: іди сюди! Я мушу покарати тебе за зухвальство».
На людину воно вже нітрохи не скидалось.
— Дивись, як росте моя сила, Бартімеусе! Росте, незважаючи на біль! Дивись, як я скидаю з себе цю жалюгідну оболонку з плоті!
«Бартімеусе… мій бік… я його не відчуваю».
«Усе гаразд. Не переймайся цим».
«Ти щось приховуєш… як ти думаєш — що це було?»
«Нічого. Я думаю, що нам пора вставати й забиратися звідси».
— Де ж ти, Бартімеусе? — гучно ревів голос. — Я додам тебе до себе. Це велика честь!
«У мене бік занімів… я не можу..»
«Відпочинь. Зараз я спробую злетіти».
«Ні, зачекай… А як же Ноуда?»
«Ноуда дорослий хлопчина… Він і сам злетить, якщо захоче. Ну-бо…»
«Нам не можна звідси йти, Бартімеусе! Якщо він не…»
«Він переживе. Ходімо».
«Ні!!!»
Я зібрався на силі, щоб злетіти, та хлопчина пручався, як міг: він напружив усі м’язи, його воля боролася з моєю. Ми відірвались від землі, потім упали назад у папороті — і врешті залишилися стояти, притулившись до дерева. Перевага була тільки одна: дерева ховали нас від численних очей Ноуди, який обернувся присадкуватою хмарою пітьми, що совалася скраю воронки.
«Натаніелю, ти бовдур! Залиш це мені».
«Це вже не має значення…»
«Що ти маєш на увазі?»
«А що, хіба не так? Я щойно прочитав твої думки…»
«Ось ти про що… Послухай, я ж не лікар. Забудь про це. Я можу й помилитись».
«Але ж ти не помилився? Скажи мені правду — хоч раз у житті…»
Зашурхотіло листя. Я повернув нашу голову, радіючи нагоді змінити тему.
— Ось хто підбадьорить нас! — весело мовив я. — Кіті!