Її волосся було розтріпане й скуйовджене. Одна щока — подряпана. Проте, побачивши, що все інше в Кіті ціле, Натаніель зрадів. І ця радість, як завжди, вихлюпнулася в гніві.
— Навіщо ти повернулась? — просичав він. — Забирайся геть!
Кіті у відповідь насупилась.
— Ми вивели на волю простолюд, — зашепотіла вона. — Правду кажучи, це було нелегко. Поглянь, що одна простолюдинка зробила зі мною! — дівчина показала подряпини. — Отак віддячила! А тепер я повернулася, щоб перевірити… чи все гаразд… у тебе… — вона потупилась і побачила Натані-елів бік. Її очі вирячились. — Що за дідько?!
— Якщо вірити Бартімеусові, — запобігливо промовив Натаніель, — це дурниця.
Кіті нахилилася ближче:
— Лишенько! Ти ходити можеш? Тебе треба звідси вивести!
— Ще ні…
Після першого болю тіло швидко німіло. Натаніелеві трохи паморочилось у голові, та якщо стояти нерухомо, притулившись до дерева, цього майже не відчувалось. Голова була ясна — чи принаймні була б ясна, якби джин не ліз до неї зі своїми думками, намагаючись витіснити знання про те, що Натаніель поранений, і нав’язати йому своє рішення. Чарівник швидко заговорив:
— Кіті, атака з посохом не вдалася. Ця тварюка надто сильна. Я застосував найбільшу контрольовану потужність, але цього виявилось замало. Ноуда поглинув усю енергію.
— Гаразд, — Кіті прикусила губу. — Зараз ми виведемо тебе звідси, а потім придумаємо щось іще.
— Бартімеусе! — мовив юнак. — Що буде, якщо ми зараз облишимо Ноуду? Тільки кажи чесно!
Джин відповів не одразу — йому завадив страшенний гуркіт десь позаду.
— Врешті-решт, — сказав Бартімеус Натаніелевим голосом, — Ноуді набриднуть численні потіхи «Всесвітньої виставки». Тоді він зверне свою увагу на інші райони Лондона. Він жертиме людей, ростиме й набиратиметься сили. Його голод від цього теж зростатиме — й так триватиме доти, доки спорожніє місто або лопне сам Ноуда. Це для тебе достатньо чесно?
— Кіті, — мовив Натаніель. — Демона треба зупинити негайно.
— Це ж неможливо! Ти сам це щойно сказав. Навіть на повній потужності посох тут нічого не зробить!
— На повній контрольованій потужності, — уточнив Натаніель. — Є спосіб розвинути ще більшу потужність: познімати всі Ґледстонові закляття, що стримують посох. І тоді вся… ні, зачекай, дай мені закінчити! — вся його сила вирветься з нього в одному вбивчому пориві, — юнак усміхнувся до Кіті. — Це вже, думаю, напевно зупинить Ноуду.
Дівчина хитнула головою:
— Не знаю… А якщо це зробить його ще сильнішим? А що скажеш ти, Бартімеусе?..
— Тут слід мати на увазі ще один чинник, — перервав її Натаніель, важко піднявши посох і показавши ним на дах. — Із чого споруджено цю будівлю?
— Із скла.
— А ще?..
— А й справді! — відразу втрутився джинів голос. — Хоч як неохота мені це визнавати, тут він, здається, має рацію.
— З заліза, — підкреслив Натаніель. — А Ноуда — дух, він боїться заліза. Якщо зламати посох—і це все впаде на нього… Як ти гадаєш, Бартімеусе?
— Це може подіяти. Але тут є одна малесенька заковика…
— Атож, — скривилася Кіті. — Як ти збираєшся зламати посох, не завдавши шкоди самому собі? А якщо дах і справді впаде?
Натаніель витягся, розминаючи заціпенілу шию:
— Це залиш мені. З нами все буде гаразд.
Вона поглянула на нього:
— Добре… Тоді я зроблю це разом з вами.
— Ні, тобі не можна. В Бартімеуса не вистачить захисних Щитів… Правда, Бартімеусе?
— Е-е… правда.
— З нами все буде гаразд, — повторив Натаніель. Думки його трохи розпливлись: він відчував, як джин його підбадьорює. — Послухай-но! В мене є семимильні чоботи. Ми тебе наздоженемо. Ти зараз виходь надвір — і біжи щодуху..
— Натаніелю!..
— Краще біжи, Кіті. Скоро Ноуда піде з палацу — і нагоду буде втрачено.
Кіті тупнула ногою:
— Нізащо! Я цього не дозволю…
Її впертість зігріла йому душу. Натаніель усміхнувся:
— Не забувай, я ж чарівник! А ти простолюдинка. Це я тобі наказую!
Кіті насупилась:
— Ти хоч умієш користуватись чобітьми?
— Звичайно, вмію.
— То я побачу вас обох надворі? Ти обіцяєш?
— Обіцяю.
— Гаразд. А тепер — уперед!
Вона повільно, неохоче обернулась, а тоді знову поглянула на нього, піднявши руки до своєї шиї:
— Амулет! Він захистить тебе!
Вона простягла йому амулет, який аж закрутився на ланцюжку. Нефрит лагідно блиснув.
Натаніель відчув страшенну втому: