А чи міг би сам Мендрейк скористатися посохом — якби мав таку змогу? Правду кажучи, він цього не знав. Може, й так. Він був наймогутнішим чарівником з присутніх — окрім хіба що Вайтвел. Однак три роки тому, коли посох потрапив йому до рук, він спробував застосувати його—ізазнав поразки.
Спогад про цю поразку й пов'язане з ним розчарування, вкупі з сумнівом у собі, частково й були причиною тієї зневіри, що огорнула Мендрейка останнім часом. Він працював день за днем — і вся його праця була марна; його оточували сварливі дурні, нездатні будь-що змінити. Єдиним промінцем надії було полювання за зрадником Гопкінсом. Можливо, хоч тут пощастить досягти якогось прориву, домогтися відчутних наслідків… Що ж, побачимо, що вдасться виявити Бартімеусу.
Мортенсен бубонів далі. Переповнений нудьгою Мендрейк щось дряпав у своєму записнику. Попивав мінеральну воду. І пильно оглядав своїх колег по Раді — одного за одним.
По-перше — прем'єр-міністр. Волосся взялося сивиною, обличчя набрякло й почервоніло від нескінченної втоми, спричиненої війною. Клопоти тяжіли над ним, говорив він затинаючись, ніби невпевнено. Лише розмови про театр викликали в нього колишнє завзяття, сліди тієї давньої, заразливої харизми, що так надихала Мендрейка, коли він був ще хлопчиськом. Поза цим прем’єр був небезпечно мстивий. Нещодавно Коллінсова попередниця на посаді міністра внутрішніх справ, така собі леді Гаркнес, наважилася висловитись проти його політики. Того ж вечора по неї прийшли шість горл. Такі події тривожили Мендрейка — вони свідчили про брак тверезої думки, необхідної доброму керівникові. До того ж це було просто аморально.
За Деверо сиділа Джейн Фаррар. Відчувши, що її розглядають, вона всміхнулася — й по-змовницьки підморгнула. Поки Мендрейк дивився на неї, вона щось начеркала на папірці — й підсунула цидулку йому. В ній ішлося: «Що чути про Гопкінса?» Мендрейк хитнув головою, прошепотів самими губами: «Ще зарано», засмучено скривився й перевів погляд на її сусідку.
Джесіка Вайтвел, міністр державної безпеки, кілька років зазнавала неласки, та зараз уперто відвойовувала своє колишнє становище. Причина була проста: Вайтвел мала забагато вміння й сили, щоб на неї можна було не зважати. Жила вона скромно, не прагнула великого багатства — і всю свою енергію віддавала поліпшенню служби безпеки. Чималу частину останніх ворожих вилазок було придушено саме завдяки її зусиллям. Вона анітрохи не змінилася — була так само сухорлява, з примарно-білим колючим волоссям. Вони з Мендрейком ставились одне до одного з шанобливою огидою.
Ліворуч від неї сидів пан Коллінс, новий член Ради. То був запальний низенький чоловічок, смаглявий, круглолиций, його очі аж палали вічним обуренням. Він без упину наголошував, яких збитків війни завдають економіці, проте обачно утримувався від вимоги покласти війнам край.
Праворуч від Мендрейка сиділа фракція прибічників війни. Першою серед них була Гелен Малбінді — міністр закордонних справ. Людина вона була піддатлива й лагідна, та нинішнє становище зробило її схильною до бурхливих спалахів гніву, що спадали на голови її підлеглих. Настрій панни Малбінді можна було легко визначити за її носом: в хвилини напруження він ставав блідий і безкровний. Мендрейк не дуже шанував її.
Далі за Малбінді височів Карл Мортенсен — міністр оборони, що саме завершував свою доповідь. Уже кілька років його зірка перебувала в зеніті: саме він найзавзятіше виступав за оголошення війни Америці, саме його стратегії в цій війні дотримувалась Британія. Його рідке біляве волосся залишалося довгим (він так і не зволив підстригтися на військовий кшталт), і він по-давньому впевнено твердив про успіхи Британії. Попри все це, його нігті були геть погризені, й інші члени Ради зирили на нього жадібними очима хижаків.
— Нагадую вам усім, що ми повинні залишатись непохитними, — говорив він. — Настає вирішальний момент. Сили заколотників майже вичерпані. Ми ж, навпаки, досі не застосували ще й половини своїх ресурсів. Ми можемо легко вести свою кампанію в Америці ще принаймні з рік.
Пан Деверо в своєму золоченому кріслі помацав пальцем задок херувимчика й тихенько зауважив:
— Ще рік — і нас у цьому залі вже не буде, Карле. — Він усміхнувся з-під своїх набряклих повік. — Хіба що у вигляді статуй…
Пан Коллінс захихотів. Панна Фаррар скривилась у крижаній посмішці. Мендрейк втупився в свою ручку.
Пан Мортенсен зблід, однак витримав погляд прем’єр-міністра.
— Ні, звичайно, цілий рік нам не знадобиться. Я сказав так лише задля наочності.