— Рік, пів року, півтора місяця — все одно! — сердито промовила панна Вайтвел. — Увесь цей час наші вороги в цілому світі будуть сильніші за нас. Усюди ширяться чутки про заколот! Імперію огорнули заворушення!
— Ви перебільшуєте, — скривився Мортенсен.
Деверо зітхнув:
— А про що ви можете доповісти, Джесіко?
Вона манірно вклонилася:
— Дякую, Руперте. Лише за останню ніч відбулися три окремі напади на нашій власній землі! Мої люди знищили голландський десант на Норфолкському узбережжі, а Коллінсові джини тим часом відбивали повітряну атаку над Саутгемптоном. Ми вважаємо, що то були іспанські демони: правда, Брюсе?
Пан Коллінс кивнув:
— Вони були в коротких жовтогарячих плащах, прикрашених гербом Араґону. Вони закидали центр міста пекельними жезлами.
— А тим часом ще один загін демонів руйнував район Кента, — провадила панна Вайтвел. — Як я розумію, з ними порався пан Мендрейк. — Вона пирхнула.
— Так, — коротко відповів Мендрейк. — Ворожі сили знищені, але в нас немає відомостей, звідки вони з'явились.
— Шкода, — тонкі білі пальці панни Вайтвел тарабанили по столу. — Проте й так зрозуміло: це загальноєвропейське явище, а наші головні сили, які могли б придушити його, зараз за океаном.
Пан Деверо втомлено кивнув:
— Атож, атож… Може, хтось хоче солодощів? — він озирнувся. — Ніхто? Тоді я, з вашого дозволу..
Він кахикнув. З-за його крісла виступила висока сіра тінь, і примарні пальці поставили перед прем'єр-міністром золоту тацю, на якій височіла гірка рум'яних пиріжків та печива. Деверо вибрав собі пончик із поливою.
— О, яка смакота! Джейн, будь ласка, викладіть нам нинішню ситуацію в країні з точки зору поліції.
Панна Фаррар прибрала легковажну позу, що водночас якнайкраще демонструвала її витончену фігурку:
— Правду кажучи, становище тривожне. Крім цих вилазок, із якими дедалі важче боротися, нас непокоять ще й заворушення серед простолюду. Судячи з усього, дедалі більша кількість людей набуває стійкості до магічних атак. На них не діють ілюзії, вони бачать наших шпигунів… Під їхнім впливом поширюються страйки й демонстрації. Я вважаю, що це загрожує навіть більшою небезпекою, ніж війна.
Прем'єр-міністр обтер з вуст крихти цукрової поливи:
— Джейн, Джейн, не відволікайтесь! Із простолюдом ще буде час розібратися. Люди тому й бешкетують, що триває війна, — він значуще поглянув на пана Мортенсена.
Панна Фаррар схилила голову — пасмо волосся привабливо впало їй на чоло:
— Звичайно ж, це вам вирішувати, сер.
Пан Деверо ляснув себе по коліну:
— Авжеж, мені! І я вирішив, що нам пора зробити невеличку перерву. Всім кави й солодощів!
* * *
Тінь повернулася. Міністри — з більшою чи меншою неохотою — приймали свої чашечки з кавою й солодощі. Мендрейк зігнувся над своєю чашечкою — і знову позирнув на Джейн Фаррар. Так, у Раді вони — спільники: інші міністри не довіряють їм, Деверо — протегує, та й доля давно вже звела їх разом. Проте це нічого не значить. Подібні спілки руйнуються за мить — не встигнеш навіть зойкнути. Мендрейкові, як і завжди, було важко пов'язати потужну особисту привабливість Фаррар з її холодною, кам'яною вдачею. Він насупився: цікаво, що за всього свого самовладання, за всієї віри у вигоди влади чарівників він бентежився, вагався, відчував неспокій у товаристві таких осіб, як Фаррар. До того ж вона була така гарненька!
Хоча, правду кажучи, він почувався не менш неспокійно в товаристві будь-кого з членів Ради. Потрібно було зосередити всю свою внутрішню твердість, щоб не губитися в їхній компанії. Всі вони випромінювали гордощі, силу, хитрощі й віроломство; ніхто з них не діяв би всупереч власним інтересам. Так поводився й сам Мендрейк, щоб вижити.
Що ж, може, це й природно. Хіба він бачив колись, щоб хтось чинив інакше? Подумки перед ним знову постало обличчя Кіті Джонс. Сміх та й годі! Зрадниця, заколотниця, неслухняне шалене дівчисько… Він почав малювати щось у записнику — вийшло личко з довгим чорним волоссям… Сміх та й годі! Будь-що вона давно вже мертва. Мендрейк поспіхом перекреслив малюнок.
Та раніше — давно-давно — була ще його вчителька малювання, панна Лютієнс… Дивно, але він уже майже не пам'ятав її обличчя!..
— Ви чуєте мене, Джоне? — просто в нього над вухом промовив Деверо. Мендрейк відчув, як йому на щоку сиплються крихти цукрової поливи. — Ми обговорюємо наше становище в Європі. Я питаю про вашу думку.