Старий зморщив носа:
— Оце вже навряд.
— Я хотіла сказати — після того, як чарівник помре…
— Люба моя Лізі! Якщо чарівник, про якого йдеться, був надзвичайно страшний чи потворний, демон може прибирати його подобу, щоб лякати інших людей. Як я пам’ятаю, Зарбустибал Єменський з’являвся таким чином упродовж кількох років по своїй смерті. Але — з поваги? Дурниці! Це означає просто-таки немислимі стосунки між господарем та рабом! Лише простолю… пробач… лише такій недосвідченій особі, як ти, може спасти на думку така химера! Лишенько, лишенько… — старий, хихочучи собі під ніс, потягся до таці з чаєм.
Кіті рушила до дверей:
— Дякую, сер! Ви дуже допомогли мені. До речі, а що це за «Брама Птолемея»?
З канапи, де серед купи паперів сидів старий чарівник, долинув стогін:
— Що це таке? Сміхотворна вигадка! Міф, фантазія, дурниця! Прибережи свою цікавість для чогось серйознішого… А тепер мені пора працювати. Мені не до дурних химер моїх помічників… Бувай, бувай! Ач — брама Птолемея… — він скривився й махнув рукою.
— Але ж…
— Лізі, тобі пора на роботу!
* * *
Через сорок хвилин Кіті вийшла з автобуса на набережній. На ній було тепле чорне пальто, вона заклопотано жувала бутерброд. У кишені лежали документи на її друге фальшиве ім’я — Клара Белл.
Небо було вже темне, хоч кілька хмаринок досі відбивали брудно-жовте світло міських вогнів. За парапетом видніла далека Темза, висохла й мілка на час відпливу. Кіті пройшла над широкою сірою мілиною, де серед каміння й сміття походжали чаплі. Було холодно; міцний вітер віяв у бік моря.
Бруківка несподівано завернула під прямим кутом до Темзи; шлях річці перегороджувала велика будівля з високим дахом і стрільчастими вікнами мансард. Важкі чорні балки вкривали її стіни; подекуди світились вікна, щедро осяваючи вулицю й темні води річки. Горішній поверх зусібіч нависав над долішнім — часом рівно й лиховісно, часом криво, ніби от-от завалиться. На довгій жердині гойдалась вицвіла зелена вивіска — така стара, що напису було вже не розібрати. Проте в цьому не було потреби, бо «Жабу» в околиці добре знали й так — завдяки пиву, телячій печені та щотижневим змаганням гравців у доміно. Саме тут Кіті й працювала вечорами.
Дівчина майнула під низьку арку — і пройшла темним, хоч в око стрель, провулком у двір пивнички. Потім поглянула нагору Біля карнизу висів слабкий червоний вогник. Його обриси були розмиті й непевні, проте скоса можна було чітко розібрати, що то невеличка, акуратна куля-шпигун.
Кіті не звернула уваги на кулю. Вона попрямувала до дверей, укритих від негоди старим почорнілим дашком, і увійшла до «Жаби».
Яскраве світло змусило її примружити очі. Темні вікна були затулені шторами, а в каміні палахкотіло полум’я. Його блискітки стрибали по рядах склянок, вишикуваних на стойці. Джордж Фокс, власник пивнички, саме діловито перетирав їх. Він кивнув Кіті, що протиснулась повз нього, аби повісити на вішак свою торбину.
— Ти, як завжди, не поспішаєш, Кларо! Ой, не поспішаєш!
Кіті позирнула на годинник:
— До відкриття ще двадцять хвилин, Джордже!
— Двадцяти хвилин може й не вистачити.
Кіті повісила капелюшок на гачок:
— Нічого, впораюсь… — вона хитнула головою в бік дверей. — Давно ця штука тут висить?
— Години зо дві, як завжди. Вони просто хочуть залякати нас. Звідси не чути. Це не завадить нам.
— Гаразд. Давай сюди ганчірку.
За п’ятнадцять хвилин роботи зала була чиста й готова до прийому гостей, склянки — витерті, столи — виглянцювані й вишикувані. Кіті розставила на стойці під краном десять глеків, а Сем — буфетник у «Жабі» — заходився наповнювати їх світлим пінним пивом. Кіті порозкладала останні коробки з доміно, витерла руки об штани, зняла з гачка фартух і зайняла своє місце за стойкою. Джордж Фокс відчинив парадні двері й запросив відвідувачів.
Як і завжди, репутація «Жаби» забезпечувала їй постійну зміну клієнтури. Цього вечора Кіті теж помітила кілька нових осіб: високого, схожого на вояка добродія, підстаркувату усміхнену леді, що увесь час совалась на стільці, й білявого молодика з борідкою та вусами. Застукотіли кісточки доміно, запанував звичайний лагідний настрій. Кіті, поправивши фартух, забігала між столиками, приймаючи замовлення.
Минула година. На тарілках біля ліктів гравців лежали рештки товстих бутербродів із гарячою яловичиною. Коли всі наїлись, інтерес до доміно швидко послабшав. Кісточки по-старому лежали на столах — на той випадок, якщо раптом завітає поліція, — проте гравці сиділи на своїх стільцях прямо, ніби зненацька протверезівши й зосередившись. Кіті наповнила кілька останніх склянок і повернулася за стойку; чоловік, що сидів біля каміна, підвівся.