— Може, підлити портвейну, Кларо? — запитав Джордж. — Он скільки ковтнула Мері — я щойно це побачив!
Кіті взяла кухоль і зазирнула в нього:
— Ні. Тут ще багато залишилося.
— Чудово! Люба леді, невже ви залишаєте нас?
Підстаркувата леді всміхнулася:
— Мені пора, мої любі. Зараз через усі ці вуличні заворушення я не можу довго засиджуватись.
— Так, звичайно. Кларо, принеси леді кухоль, щоб вона теж випила перед дорогою.
— Зараз, Джордже.
— О, ні, не треба, любі мої! Краще я наступного разу вип’ю вдвічі більше.
Це викликало сміх і схвальні вигуки. Кілька чоловіків підвелися, щоб дати старенькій можливість вийти.
Кіті рушила за нею:
— Будь ласка, мадам, тут залишилося ще багато!
— Ні, ні. Мені справді пора. Вже так пізно…
— Мадам, ви загубили свою шаль!
— Ні, ні. Я не можу чекати. Пробачте, будь ласка…
— Обережно, любонько! Не штовхайтесь!
— Пробачте, пробачте…
Зі скам’янілим обличчям і чорними, мов дірки в порожній машкарі, очима старенька хутко пробиралася кімнатою. Вона раз по раз поглядала на Кіті, що стрімко наближалася до неї. Кіті тримала перед собою срібний кухоль — спочатку шанобливо, ніби пропонуючи якийсь дарунок, — аж раптом тицьнула ним уперед, ніби вдарила кинджалом. Срібло, здається, припало старій не до смаку — вона відсахнулась. Джордж обережно поставив склянки на бічний столик — і засунув руку в кишеню. Сем відчинив настінну шафку й заходився щось там шукати. Решта гостей сиділи по своїх місцях — хто з усмішкою, хто розгублено.
— Двері, Семе! — вигукнув Джордж Фокс.
Стара майнула вперед. Сем обернувся до неї, перегородивши вихід. У руці він тримав коротеньку темну паличку.
— Зачекайте-но, леді, — розважливо промовив він. — Правила є правила. Ви повинні випити з кухля, перш ніж підете. Це свого роду випробування, — він розвів руками й збентежено поглянув на неї. — Пробачте.
Стара зупинилася, стенула плечима:
— Не треба!
Вона підняла руку. З її долоні вилетіла синя блискавка — й огорнула Сема тріскучою сіткою яскраво-блакитного світла. Буфетник підскочив, затрусився, химерно пританцьовуючи по-ляльковому, а потім упав у куряві диму. В залі хтось заверещав.
Пролунав різкий недоречний свист. Леді озирнулась, підняла долоню, що клубочилась парою:
— А тепер, любі мої…
Кіті жбурнула срібний келих просто в обличчя старій.
Спалахнув яскраво-зелений вогонь, щось гучно засичало. Стара гаркнула, мов собака, і вчепилася собі в обличчя довгими пазурами. Кіті обернулася:
— Джордже!
Господар тим часом дістав з кишені гарненьку довгасту скриньку. Він хутко перекинув її Кіті — над головами переляканих гостей. Дівчина впіймала скриньку однією рукою — і вмить обернулась, щоб поцілити нею в скорчену жіночу постать…
Стара опустила руки, відкривши обличчя — якого, можна сказати, майже не було. Між охайно зачесаним сивим волоссям і перловим намистом на шиї виблискувала якась примарна маса, що не мала ні чіткої форми, ні рис. Приголомшена Кіті на мить завагалася. Безлика стара підняла руку, й з її долоні вилетіла ще одна сапфірова блискавка. Вона вдарила Кіті в лице, затягла її у вир мерехтливої енергії. Дівчина застогнала. В її роті захиталися зуби, кожна кісточка ніби вискакувала з суглобів, яскраве світло засліплювало очі… Вона відчула, як на ній тліє одяг.
Атака завершилася. Блакитні силові лінії потьмяніли, й Кіті, що висіла в повітрі десь за метр від підлоги, важко впала вниз.
Стара постояла, розминаючи пальці, задоволено мугикнула — й оглянула залу. Люди тікали на всі боки, перекидаючи столи й стільці, зіштовхуючись одне з одним, репетуючи від смертельного жаху. Білявий молодик сховався за барилом. Стара побачила, як на тому кінці зали Джордж Фокс пробирається до скрині за стойкою. Ще один спалах — і господар майнув убік; частина стойки розлетілася на тріски й друзки. Джордж Фокс покотився кудись під стіл — і зник з очей.
Не зважаючи на довколишній лемент і шарварок, підстаркувата леді знов обернулася до виходу. Вона поправила спідницю, відгорнула пасмо сивого волосся, що звисало до зниклого чола, переступила через Семове тіло й попрямувала до дверей.
Знову пролунав той самий свист — різкий і пронизливий, що перекрив гамір у залі. Стара, що вже вхопилася за ручку, схилила голову і озирнулась.