Аж тут Кіті — в очах якої досі все пливло, одяг був розірваний і обгорілий, а волосся стало дибки, наче грива, — примудрилась підвестись і жбурнути скриньку. Коли скринька впала до самісіньких ніг старої, дівчина промовила одне-єдине слово.
Спалахнуло пекуче світло, й від підлоги до стелі виріс вогненний стовп — метрів зо два завтовшки. Стінки стовпа були гладенькі, наче в мармурової колони. Він оточив стару зусібіч — було видно, як вона завмерла всередині, мов муха в бурштині, зі своїм сивим волоссям, перловим намистом, синьою сукнею і всім іншим. Стовп затвердів, зненацька став непрозорим — і стара пропала.
Ще трохи згодом світло згасло, стовп перетворився на туман — і нарешті зник, залишивши на підлозі рівнісіньке випалене коло. Стара з розтопленим обличчям щезла разом з ним.
У залі «Жаби» панувала тиша; було видно перекинуті столи, потрощені стільці, тріски, нерухомі тіла й розсипані кісточки доміно. Лише Кіті стояла, розчепіривши по-дурному руки, тяжко дихаючи й не зводячи очей з кола перед дверима.
Потім гості помалу почали виявляти свій страх: вони заворушились, один за одним почали вставати з підлоги, застогнали й загомоніли. Кіті мовчала; вона озирнулась на зруйновану стойку. З-за дальшого її кінця визирнула Джорджева голова. Господар німо дивився на Кіті.
Дівчина підняла брови:
— І що тепер?
— Дамо їм спершу відсапнути. А потім нехай ідуть собі. Куля не повинна була нічого помітити.
Кіті повільно, незграбно перелізла через найближчу купу уламків і обійшла тіло буфетника. Відіпхнувши заплаканого добродія, що пробирався до виходу, вона замкнула двері — й постояла там хвилин із п’ять, аж поки перелякані відвідувачі оговтались, і нарешті одного за одним випустила їх надвір.
* * *
Останнім виходив Ніколас Дрю, який нарешті виліз із-за барила. їхні очі зустрілись. Він зупинився на дверях:
— Привіт, Кіті. Як я бачу, ти досі така ж завзята?
Обличчя Кіті не поворухнулось:
— Привіт, Ніку.
Молодик пригладив волосся й почав застібати куртку.
— Не хвилюйся, — сказав він. — Я забуду про те, що бачив тебе. Нове життя, й таке інше… — він оглянув потрощену залу. — Звичайно, якщо ти не захочеш приєднатися до «Спілки простолюду». Нам потрібні такі люди, як ти.
Кіті хитнула головою:
— Ні, дякую. Мені й так добре.
Нік кивнув:
— Гаразд. Тоді… бувай. І… теє… бажаю тобі щастя.
— Бувай, Ніку.
Вона зачинила за ним двері.
Джордж Фокс схилився над Семовим тілом. З кухні виглядали бліді перелякані кухарчата. Кіті притулилася до дверей і заплющила очі. Це все накоїв лише один демон — один шпигун! А в Лондоні їх сотні! Наступного тижня, о цій самій годині, люди знову зберуться в «Жабі», щоб балакати, сперечатись і нічого не робити. А тим часом усім містом лунають поодинокі голоси протесту, та їх швидко й безжально вгамовують. Із демонстрацій користі мало. З балаканини — так само. Повинен бути якийсь інший шлях!
Можливо, він справді є… Пора випробувати цей план.
12
Над садибою прем’єр-міністра в Ричмонді розляглася ніч. Газони на захід від будинку були заставлені численними колонами, на вершинах яких горіли кольорові бісівські вогні, освітлюючи все довкола химерним сяйвом. Слуги, вбрані жар-птицями й саламандрами, снували тут і там, пропонуючи закуски. За чорним муром дерев по той бік озера невидимі музики грали ніжну павану — її звуки приємно перепліталися з голосами гостей.
Перші особи імперії блукали садком, тихенько розмовляли й позирали на годинники. Вони були в парадних костюмах і сукнях; їхні обличчя ховалися за розкішними масками звірів, птахів та демонів. Такі вечірки були однією з численних дивацьких пристрастей пана Деверо — і під час війни стали звичним явищем.
Джон Мендрейк притулився до колони, поглядаючи на гостей, що проходили повз нього. Його маска була зроблена з тонких пластівців місячного каменю, майстерно з’єднаних у подобу голови ящірки-альбіноса. Звичайно, робота була тонка, чудова, проте на голові ця маска сиділа препогано. Мендрейк у ній майже нічого не бачив — і вже двічі ступав у клумби. Він зітхнув. Від Бартімеуса поки ні слова… До цього часу він уже сподівався хоч яких-небудь вістей.
Повз Джона пройшла невеличка компанія — павич, оточений двома догідливими рисями й облесливою дріадою. У павичі Мендрейк — за черевцем і самовпевненою ходою — впізнав пана Коллінса; жінки, напевно, були молодші чарівниці з його міністерства, що мріяли про успішну кар’єру. Мендрейк спохмурнів. Коли він на Раді підняв питання про посох Ґледстона, Коллінс та інші тут-таки накинулись на нього. До кінця засідання йому довелося перетерпіти десятки підступних випадів — так само, як і крижаних поглядів Деверо. Звичайно ж, його пропозиція була нерозумна й недоречна — вкрай недолугий для політика огріх.