Та до біса цю політику! Всі ці чвари просто-таки душили Мендрейка — він почувався мухою, що заплуталась у павутинні. Ціле своє життя він марнував на те, щоб догоджати Деверо й боротися з суперниками — по-дурному марнувати час! Адже хтось мусить підтримати імперію, поки ще не пізно! Хтось мусить кинути виклик іншим — і скористатись посохом!
* * *
Перш ніж піти з Вайтголу, Мендрейк спустився до підземелля під залою Статуй. Він не бував там уже кілька років — і тепер, стоячи на останній сходинці, здивовано побачив на підлозі — в дальньому кінці кімнати — смугу, викладену червоною плиткою. З-за стола вискочив гладкий клерк і підійшов до нього.
Мендрейк кивнув йому:
— Я хотів би оглянути сховище, якщо це можливо.
— Звичайно, пане Мендрейку. Ходіть зі мною, будь ласка.
Вони пройшли через кімнату. Біля червоної смуги клерк зупинився.
— Сер, я мушу просити вас залишити тут усі магічні предмети, які ви маєте з собою, й відіслати всіх невидимих істот, які вас супроводжують. Це — межа. За неї не можна проносити ніяких магічних об’єктів. Найменший слід магії потягне за собою якнайсерйозніші санкції.
Мендрейк оглянув темний порожній коридор:
— Справді? І які саме?
— Цього я не маю права казати, сер. То ви не маєте з собою нічого недозволеного? Тоді ходімо далі.
Вони зайшли до лабіринту однакових кам’яних коридорів, набагато давніших за саму будівлю Парламенту над ними. То там, то тут траплялися дерев’яні двері й темні проходи. Головний коридор освітлювали електричні лампочки. Мендрейк придивлявся щосили, та не помітив жодної прихованої пастки. Клерк тим часом дивився лише вперед — і дорогою щось мугикав собі під ніс.
Нарешті вони дісталися до важких залізних дверей.
— От і сховище, — показав на них клерк.
— Нам можна сюди увійти?
— Не раджу, сер. Якщо хочете, подивіться крізь ґрати.
Мендрейк підійшов до дверей, відсунув маленьку заслону в їхній середині — і примружив очі. За дверима була велика, яскраво освітлена кімната. В її центрі стояв постамент із світло-рожевого мармуру. На ньому, на видноті, були виставлені найдорожчі скарби держави — маленька купка коштовних речей, що вигравали різними барвами. Мендрейкові очі відразу прикипіли до довгого дерев’яного посоха — простого, без прикрас, із таким самим дерев’яним набалдашником угорі. Поряд із посохом він розгледів і коротке золоте намисто з підвішеним до нього золотим овальним кулоном, у центрі якого тьмяно поблискував нефрит.
Посох Ґледстона і Амулет Самарканда… Мендрейк відчув гострий біль утрати. Він оглянув перші три рівні: жодних замовлянь, сигнальних мотузів, тенет чи інших загороджень. Щоправда, плитка на підлозі мала дивний колір — зеленкуватий, ніби якийсь нездоровий. Мендрейк позадкував.
— А чим охороняється це приміщення? Якщо мені, звичайно, дозволено це знати…
— Моровим Закляттям, сер. І до того ж вельми хижим. Якщо ви наважитесь увійти сюди без дозволу, воно за мить обдере вас до кісток.
Мендрейк поглянув на клерка:
— Он як? Гаразд. Ходімо.
* * *
Від будинку долинув вибух сміху. Мендрейк утупився в свою склянку з блакитним коктейлем. Якщо його візит до сховища щось і довів, то лише те, що Деверо чіплятиметься за владу до останнього. Посох залишається недоступним. Ні, не можна сказати, що він і справді збирався…. Насправді Мендрейк не знав, що саме він збирався робити. Настрій у нього був препоганий, вечірка — з усією її пишнотою-залишала його байдужим. Мендрейк підняв склянку, одним ковтком спорожнив її — і спробував згадати, коли він востаннє почувався щасливим.
— Джоне, старий ящуре! Чого ви там ховаєтесь біля стіни!
Через газон до нього прямував низенький, гладенький добродій у розкішному вечірньому костюмі бірюзового кольору. На ньому була маска люто вишкіреного біса. Під руку він вів довготелесого, хирлявого юнака в масці лебедя. Юнак нестримно хихотів.
— Джоне, Джоне! — вигукнув біс. — Веселить вас чи ні, врешті-решт, ця вечірка?
Він жартома ляснув Мендрейка по плечу. Юнак зареготав.
— Привіт, Квентіне, — пробурмотів Мендрейк. — А вам, як я бачу, весело?