Під час усіх цих переговорів в очах посланців читались посмішка й презирство. Дехто навіть наважився порадити йому викликати свого джина негайно, щоб звести до мінімуму політичні наслідки. Мендрейк уперто, з кам’яним обличчям відмовився. Цілий день він був роздратований і неуважний. Навіть панна Пайпер бокувала від нього.
Надвечір — коли до Мендрейка зателефонував пан Мейкпіс, щоб нагадати про зустріч, — чарівник вирішив, що з нього досить, і покинув кабінет.
* * *
Уже кілька років, від часу подій із посохом Ґледстона, Мендрейк вважався близьким приятелем драматурга пана Квентіна Мейкпіса. Причини для цього були серйозні. Насамперед, прем’єр-міністр любив театр, а отже, пан Мейкпіс мав на нього чималий вплив. Удаючи, ніби поділяє прем’єрове захоплення, Мендрейк тим самим підтримував з Деверо міцний зв’язок — такий, якому інші члени Ради, менш терплячі, могли хіба що заздрити. Обходилось це, однак, недешево: Мендрейкові не раз доводилось брати участь у недолугих аматорських виставах у Ричмонді, стрибаючи по сцені в шифонових леґінсах або широчезних панталонах, а одного разу — цей моторошний випадок він досі не міг забути — навіть спускаючись зі стелі на особливій підвісці, вимахуючи крилами з марлі, вкритими блискітками. Колеги тішились, а Мендрейк мусив терпіти: ласка Деверо була для нього важливіша.
Вдячний Квентін Мейкпіс часто допомагав Мендрейкові порадами. Юнак давно виявив, що драматург — чолов’яга напрочуд проникливий, знається на всіх найцікавіших чутках і завжди обізнаний, чи в доброму зараз гуморі непередбачуваний прем’єр-міністр. Мендрейк багато разів слухався драматургових порад — і завжди від цього вигравав.
Проте останні місяці, коли Мендрейк з головою зануривсь у роботу, товариство Мейкпіса почало дратувати його. Він шкодував за часом, витраченим на заохочення пристрасті Деверо. Йому було не до дурниць. Мейкпіс уже кілька тижнів кликав його в гості, проте Мендрейк щоразу відмовлявся. Але тепер, безвільний, з помертвілим поглядом, він просто не мав сили противитись.
* * *
Лакей провів його до тихого будинку. Мендрейк проминув вестибюль із рожевими канделябрами й монументальним портретом, на якому драматург сидів у єдвабному халаті, спираючись на стос власних творів. Намагаючись не дивитись на картину (Мендрейкові завжди здавалося, що халат на портреті закороткий), він зійшов униз парадними сходами. Його черевики без жодного звуку ступали товстим килимом. Стіни були завішані афішами театрів з усього світу, взятими в рамці: ВПЕРШЕ! СВІТОВА ПРЕМ’ЄРА! НОВИЙ ШЕДЕВР ПАНА МЕЙКПІСА! — мовчки зазивали десятки плакатів.
Сходи внизу закінчувались клепаними залізними дверима, що вели до робочого кабінету драматурга.
Тільки-но Мендрейк постукав, як двері вмить відчинилися. З кімнати визирнуло широке усміхнене обличчя:
— Джоне, хлопчику мій! Чудово! Я такий радий! Замкніть за собою двері. Зараз ми вип’ємо чаю з дрібкою м’яти. Вам, здається, не завадило б підбадьоритись!
Пан Мейкпіс без упину кружляв у вирі коротких, стрімких, по-балетному чітких рухів. Його низенька постать крутилась і підскакувала — непосидюча, мов пташка, — коли він наливав чай і додавав м’яти. Очі його блищали жвавістю, руде волосся палало вогнем, вуста раз по раз усміхалися — ніби він таємно чимось тішився.
Мейкпісове вбрання, як і завжди, відображало його життєрадісну вдачу: світло-брунатні замшеві черевики, горохово-зелені штани у вишневу клітинку, яскраво-жовтий жилет, рожева краватка, широка полотняна сорочка з бганками на рукавах. Сьогодні, однак, рукава було засукано вище ліктів, а краватка й жилет ховались під заляпаним білим фартухом. Пан Мейкпіс, вочевидь, був неабияк заклопотаний.
Він помішав чай крихітною ложечкою, двічі стукнув нею об край склянки — і подав напій Мендрейкові.
— Ось! — вигукнув він. — Пийте! Отож, Джоне, — його усмішка стала ласкавою й турботливою, — пташки принесли мені звістку, що у вас не все гаразд.