Мендрейк коротко, без зайвих подробиць виклав події кількох останніх годин. Чоловічок цокав язиком і співчутливо зойкав.
— Ганьба! — нарешті вигукнув він. — Ви ж просто виконували свій обов’язок! А такі дурні, як ця Фаррар, ладні розтерзати вас на шматки за першої-ліпшої нагоди! Ви знаєте, в чому їхня проблема, Джоне? — він зробив значущу паузу. — В заздрості! Нас оточують заздрісні карлики, що ненавидять нас за наші таланти! Люди театру ставляться до мене так само: критики чіпляються до всього, що я роблю!
Мендрейк мугикнув:
— Ну, завтра ви поставите їх на місце. Прем’єра вгамує їх!
— Атож, Джоне, атож! Але наш уряд часом буває такий… такий черствий! Ви, напевно, теж це помітили? Почуваєшся справжнім одинаком! Але я — ваш справжній друг, Джоне. Я шаную вас — навіть тоді, коли всі інші зневажають вас!
— Дякую, Квентіне. Проте я не думаю, що все так погано…
— Бачте, у вас є дещо таке, чого ні в кого з них немає. Знаєте, що це? Вміння бачити. Я завжди помічав його за вами. Ви пильна людина! Пильна й гордовита. Я читаю це у вашій душі!
Мендрейк поглянув на свою склянку — він терпіти не міг чаю з м’ятою.
— Їй-право, я не знаю…
— Я хочу дещо показати вам, Джоне. Невеликий магічний експеримент. Мене цікавить ваша думка. Чи зумієте ви розгледіти… гаразд, не зволікаймо. Візьміть, будь ласка, отой залізний бісів шпичак, що лежить біля вас!.. Дякую. Так, і чай теж візьміть із собою.
Пан Мейкпіс короткими, стрімкими кроками попрямував у дальший кінець кабінету, відділений аркою. Мендрейк, трохи розгублений, поплентався за ним. Магічний експеримент? Він ніколи не бачив, щоб Мейкпіс творив якісь закляття, крім найпростіших, і завжди вважав, що маг із нього — досить слабенький. Та й усі інші були такої самої думки… Що ж він збирається робити?..
Завернувши за ріг, Мендрейк заціпенів. Він ледве не впустив на підлогу склянку з чаєм. Очі його вирячились, вуста мимоволі розтулились.
— Ну, що ви думаєте? Що скажете, мій хлопчику? — шкірився з-за його плеча пан Мейкпіс.
Мендрейк довго не міг промовити ні слова — лише оглядав кімнату. Раніше ця частина кабінету слугувала власним святилищем драматурга: тут він збирав нагороди, вирізки з газет, фотографії й сувеніри. Тепер усі ці реліквії зникли. Єдина лампочка осявала кімнату непевним світлом. На бетонній підлозі було старанно накреслено два пентаклі. Перший, призначений для чарівника, був звичайного розміру, зате другий — помітно більший. І він не порожнював.
У центрі другого пентакля стояв металевий стілець, пригвинчений до підлоги чотирма великими болтами. Стілець був залізний, і всі його деталі здавалися важкими й міцними; він неясно поблискував у слабкому світлі. А на стільці, припнутий за руки й ноги мотузками, сидів чоловік.
— Гарна картинка, еге ж?
Пан Мейкпіс ледве стримував збудження. Він аж підстрибував, стоячи поряд із Мендрейком.
Полонений був притомний. Він перелякано вирячився на чарівників. Його рот, частина бороди та вусів ховалися за грубим кляпом, біляве волосся було розкуйовджене, на щоці виднів блідий синець. Убраний чоловік був як простолюдин; його костюм було трохи подерто біля коміра.
— Хто… хто це? — прожебонів Мендрейк.
— Оцей красунчик? — захихотів Мейкпіс, підбігши до меншого пентакля й запалюючи свічки. — Ви, звичайно, знаєте, що сталевари в Баттерсі зовсім знахабніли? Нещодавно вони влаштували дещо під назвою «страйк» і байдикували, гуляючи вулицею перед ворітьми заводу. Учора, пізно ввечері, мої агенти виявили цього дженджика, коли він виступав перед страйкарями з вантажівки. Гарний промовець, нівроку! Хвилин із двадцять пояснював натовпу, чому їм негайно слід повстати — і що скоро настане час, коли чарівникам доведеться пакувати валізи! Зірвав, до речі, гучні оплески. Та хоч як він там розводився, стовбичити цілу ніч на вулиці з робітниками йому не хотілось, і врешті він вирушив додому. Тоді мої хлопці його вистежили — й тихенько грюкнули по голові. А потім притягли сюди. Мені знадобиться цей бісів шпичак, якщо ваша ласка… Ні, краще візьміть його собі Я тим часом буду зайнятий викликом.
Мендрейкові паморочилось у голові.
— Яким викликом?.. — здивовано перепитував він. — Квентіне, поясніть, будь ласка, що ви хочете робити!
— Я не лише поясню. Я все покажу вам.
Пан Мейкпіс запалив останню свічку, оглянув руни й чаші з пахощами, після чого — так само вистрибом — наблизився до стільця з полоненим і взявся за кляп.
— Я не люблю користуватись такими речами… Та що я міг зробити, щоб змусити його замовкнути! Цей чолов’яга впав у справжню істерику… Гей, ти! — Усмішка вмить зникла з його обличчя. — Відповідай лише на мої запитання — чітко й зрозуміло, бо інакше знаєш, що буде.