Я стежив за її руками — вони знову ворушилися біля самісінької червоної крейдяної лінії.
— Справді?
— Так. Я хотіла сказати, що минулого разу ми ніби діяли спільно… Пам’ятаєш — тоді, з отим ґолемом? Та сказав мені, що треба зробити. Я зробила це. Чудовий взірець співробітництва!
Птолемей потер куточки очей.
— Тоді все було трохи по-іншому, — зітхнув я. — Доведеться пояснити тобі, в чому різниця. Три роки тому ми обоє були під Мендрейковою п’ятою. Я був його рабом, а ти — його жертвою. У нас був спільний інтерес: утекти від нього й вижити…
— Саме так! — вигукнула вона. — І ми…
— Більше між нами нічого не було, — незворушно провадив я. — Так, ми справді трохи побалакали. Так, я справді дещо розповів тобі про вразливе місце ґолема — суто з науковою метою, щоб поглянути, яку дурницю викине твоя жалюгідна совість. І ця дурниця справді мене вразила…
— Я не згодна…
— Якщо ти дозволиш мені сказати ще кілька слів, — додав я, — то я хотів би зазначити те, що різниця між нинішнім і тогочасним становищем — величезна. Тоді ми обоє були жертвами чарівників. Ти згодна? Гаразд. А тепер один з нас — тобто я, — я ляснув себе по голих смаглявих грудях, — ще досі раб і жертва. А щодо іншого… ця «інша» перейшла на чужий бік.
Вона хитнула головою:
— Ні.
— Стала перебіжчицею…
— Ні! Я…
— Завдала підступного удару ззаду…
— Бартіме…
— Дволика, підла, хитра, фальшива зрадниця, яка потурбувалась про те, щоб подовжити моє нескінченне рабство! Та, що без підказки й примусу взялася вивчати мерзенну магічну науку! На користь Натаніеля та інших я можу сказати хіба те, що вони не мали вибору. Більшість із них перетворили на чарівників раніше, ніж вони досягли дорослого віку — і зрозуміли, яке огидне це ремесло! Але ти... ти могла б обрати будь-який із десятків гідних шляхів. А натомість вирішила поневолити Бартімеуса — Сакра аль-Джині, Срібноперого Змія, ірокезького вартового з вовчою пащею! Ти, сповнившись пихи, вважаєш, ніби я не завдам тобі шкоди! То знай, панночко: ти мене недооцінюєш! Я знаю тисячу витівок і сотню смертельних ударів! Я можу… О-ой!!!
У розпалі я шалено замахав руками — і згарячу тицьнув пальцем у червону крейдяну лінію свого пентакля. Пролунав ляскіт, посипались жовті іскри, й моя сутність дістала відсіч: мене штовхнуло вгору й назад, я полетів шкереберть і шалено запацав ногами, щоб не перетнути лінію з протилежного боку. З відчайдушною спритністю я зупинивсь і впав на підлогу. Обличчя моє почорніло, пов’язка на стегнах розірвалася.
Дівчина звернула увагу на останнє й невдоволено скривилася.
— Так-так! — сказала вона. — Ми, здається, повернулися до того, з чого почали.
Я підхопивсь і чемно поправив роздерту пов’язку:
— Це нічого не важить. Викликавши мене, ти змінила наші ролі. Тепер між нами не може бути нічого, крім ненависті.
— Бридня, — відповіла вона. — Як іще я могла зустрітися з тобою? Я не поневолювала тебе, дурню. Я просто хотіла дещо обговорити з тобою — на рівних.
Я здивовано підняв брови — чи радше те, що від них залишилось:
— Навряд чи це можливо. Про що блощиці говорити з левом?
— Послухай-но, годі вже приндитись! До речі, що це за Натаніель?
Я розгублено заморгав у відповідь:
— Хто?! Ніколи не чув про такого!
— Ти щойно згадав про якогось Натаніеля!
— Ні, ні, ти, мабуть, недочула… — я поспіхом змінив тему. — Будь-що сама твоя ідея сміхотворна. Рівність між людьми й джинами неможлива. Ти — молода, нерозумна, тож мені, напевно, слід бути поблажливішим до тебе, але ти справді помиляєшся. За останні п’ять тисяч років я знався з сотнями господарів — і байдуже, на чому вони креслили свої пентаклі: чи на піску в пустелі, чи на витоптаній траві в степу, — межи мною й тими, хто викликав мене, незмінно виникала люта, непримиренна ворожнеча. Так було завжди. І так завжди буде.
Останні слова я вимовив гучним, громовим голосом, що не передбачав ніяких заперечень. У порожній кімнаті вони розкотилися трагічним відлунням. Дівчина пригладила волосся.
— Що за бридня, — сказала вона. — А як щодо вас із Птолемеєм?
15
Кіті відразу зрозуміла, що її теорія підтверджується. Вона зрозуміла це з джинової реакції. Відтоді, як його вдарило краєм пентакля, хлопчина-єгиптянин стояв обличчям до неї, випнувши груди й підборіддя, відчайдушно вимахуючи руками, щоб підкреслити свої виразні вислови, й часом поправляючи пов’язку на стегнах. Проте щойно вона згадала Птолемея, як увесь його кураж кудись подівся. Хлопчина несподівано заціпенів: його обличчя застигло, тіло немовби скам’яніло. Ворушилися хіба що очі: вони повільно — надзвичайно повільно — обернулись і вирячились просто на неї. Очі хлопця завжди здавалися темними — тепер вони зробилися чорними, мов вуглини. Кіті мимоволі зазирнула в них: це було все одно, що дивитися в чисте нічне небо — чорне, холодне, безмежне, з малесенькими іскринками зірок — далеких і недосяжних… Це було моторошно, та водночас звабливо: Кіті потягло туди, мов дитину до вікна. Досі вона безпечно сиділа в центрі свого пентакля, однак тепер підхопилась — і подалась уперед, спершись об руку, а другу руку простягти перед собою, назустріч цим очам, їхній самоті й порожнечі. Кінчики її пальців тремтіли над межами кола. Вона зітхнула, повагалася, потяглася далі…