Хлопчина моргнув; його повіки на мить зімкнулись, наче в ящірки. Чари розвіялись. У Кіті побіг мороз поза шкірою, вона відсахнулась і скулилась у центрі кола. На її чолі заблищав піт. Хлопець, однак, навіть не поворухнувся.
— Що ж ти, на твою думку, знаєш про мене? — вимовив голос.
Він лунав ніби зусібіч — не дуже гучно, проте близько; цей голос не скидався на жоден з голосів, які їй доводилось чути досі. Говорив він англійською мовою, однак якось по-химерному, ніби ця мова була йому чужа й незнайома. Так, він здавався близьким — і водночас далеким, немовби звертався до неї з неосяжної далечіні.
— Що ти знаєш? — повторив голос іще тихше. Джинові вуста не ворушились, чорні очі без упину дивились на неї. Кіті притулилася до самісінької підлоги, тремтячи й стискаючи зуби. Щось у цьому голосі лякало її — але що? Він не був ні лютий, ні гнівний. Але це був владний голос — із якоїсь далечіні, наділений страхітливою силою й водночас — дитячий.
Кіті потупилась і мовчки хитнула головою, не зводячи очей з підлоги.
— КАЖИ!
Тепер у цьому голосі було чути гнів. Разом з ним у кімнаті пролунав потужний удар грому, від якого затремтіла віконна рама, взялися брижами дошки на підлозі й зі стін посипалися шматки гнилого тиньку. Двері з ляскотом зачинились (хоч Кіті сама не відчиняла їх і не пам’ятала, як вони відчинились), шибки у вікні брязнули й повилітали. Водночас із цим у кімнаті знявся шалений вихор. Він закрутився довкола Кіті — все дужче й дужче, так, що посудини з розмарином і гілочками горобини злетіли в повітря і розбились об стіни, а книжки, свічники, торбина та одяг Кіті закружляли кімнатою — то вище, то нижче, зі свистом і виттям, аж поки розпливлись і злились в одну примарну смугу. Нарешті заворушились і стіни, відірвавшись від підлоги й приєднавшись до божевільного танцю, гублячи в польоті цеглини й крутячись без упину під стелею. Аж ось зірвало й стелю — і вгорі відкрилась моторошна безодня, з зірками, місяцем та хмарами, що перетворились на бліді нитки, розкидані в усіх напрямах, аж поки в цілому світі залишились тільки дві нерухомі точки: Кіті й хлопчина в своїх колах.
Дівчина затулила пальцями очі й сховала голову між колінами.
— Будь ласка, припини! — волала вона. — Будь ласка!
І вихор ущух.
Кіті розплющила очі — й нічого не побачила. Вона забула відняти руки від очей.
Повільно, боляче вона підняла голову і опустила руки. Кімната була така сама, як раніше, як завжди: двері, книжка, свічники — й вікно, стіни, стеля, підлога; за вікном — ясне небо. Усе було спокійно, крім… Хлопчина в пентаклі навпроти повільно зігнув ноги, а потім сів, ніби сили враз покинули його. Він заплющив очі і втомлено провів рукою по обличчю.
Потім поглянув на Кіті: хоч його очі й досі залишалися темними, колишньої порожнечі в них уже не було. Коли ж він заговорив, його голос знову зробився звичайним — тільки змореним і сумним.
— Коли ти збираєшся викликати джина, — сказав він, — не забувай, що разом з ним ти викликаєш усю його історію. Тож розумніше буде міцно триматися сьогодення, бо інакше невідомо, що ти розбудиш у минулому.
З великими труднощами Кіті змусила себе сісти прямо й подивитись йому в обличчя. Її волосся змокло від поту. Вона пригладила його й витерла чоло.
— Не треба було цього робити. Я лише згадала…
— Ім’я. Тобі слід би знати, на що здатні імена.
Кіті кахикнула. Перший напад страху поступився місцем бажанню заплакати.