— Якщо ти так прагнеш залишатися в сьогоденні, — мовила дівчина, відчайдушно тамуючи сльози, — то чому ж ти так наполегливо прибираєш… цю подобу?
Хлопчина насупився:
— Щось ти сьогодні надто цікава, Кіті. Чому ти гадаєш, ніби я прибираю чиюсь подобу? Навіть зараз, коли я слабий, я можу мати такий вигляд, який мені захочеться.
Не сходячи з місця, він знову змінив подобу — двічі, тричі, ще раз, стаючи дедалі химернішим, але так само сидячи в центрі кола. Аж нарешті він зробився якимось величезним гризуном — гладким, пухнастим, що підібгав задні лапи, а передні обурено згорнув на грудях.
Кіті навіть не моргнула.
— Так, але ж зазвичай ти не вдаєш із себе велетенського хом’яка, — зіпнула вона. — Ти врешті завжди перетворюєшся на того самого смаглявого хлопчину в пов’язці. Чому? Бо цей хлопчина тобі не байдужий. Це помітно відразу. Це хтось важливий із твого минулого. Мені залишилось тільки з’ясувати, хто саме.
Хом’як лизнув рожеву лапку й пригладив жмуток шерсті за вухом.
— Я не збираюсь визнавати, що в оцих твоїх надуманих міркуваннях є хоч дещиця правди, — зауважив він. — Проте мені все-таки цікаво. Як ти з'ясувала? Адже цей хлопчина міг бути ким завгодно.
Кіті кивнула:
— Твоя правда. Ось як це було. Після нашої останньої зустрічі мені знову знадобилося поговорити з тобою. Все, що я знала про тебе, — це твоє ім’я, або одне з імен: Бартімеус. Цього було небагато, бо я навіть не знала до ладу, як його писати. Проте зрозуміла: якщо я добре пошукаю, то неодмінно знайду тебе десь в історичних записах. Коли я почала вчитись, то всюди намагалася знайти хоча б якусь згадку про тебе.
Хом’як скромно кивнув у відповідь:
— Довго шукати тобі, напевно, не довелося. Згадок про мої подвиги, мабуть, безліч.
— Правду кажучи, це забрало в мене близько року. У бібліотечних книжках раз по раз згадувались численні інші демони: скажімо, Ноуда Лютий, чи африт на ім’я Чу, чи ще хтось на ім’я Фекварл, відомий більш ніж у десяти країнах… Аж нарешті мені трапився й ти — мимохідь згаданий у примітці.
Хом’як наїжачив шерсть:
— Що?! Які це книжки ти проглядала? З ваших бібліотек, напевно, вилучили все путяще! Ач, мимохідь! У примітці!
Він ще з хвилину щось обурено мурмотів крізь свою шерсть.
— Проблема була в тому, — поспіхом провадила Кіті, — що тебе не завжди звали Бартімеусом. Навіть коли про тебе розповідали багато — дуже багато, — я просто не могла зрозуміти, що це ти. Але ця примітка допомогла мені, бо в ній ім’я, яке я знала, — Бартімеус Урукський — було пов’язане з двома іншими: Сакр аль-Джині (так тебе, напевно, звали в Персії?) і Ваконда Алгонкінський. Після цього згадки про тебе траплялись мені вже трохи… тобто набагато частіше. І мені пощастило. Я дещо дізналася про твої завдання — й з’ясувала імена деяких твоїх господарів, що теж було досить цікаво.
— Тепер, сподіваюсь, ти зрозуміла, хто я такий! — бундючно відповів хом’як.
— Авжеж, — запевнила Кіті. — Ще б пак! Ти й справді розмовляв із самим Соломоном?
— Еге ж, еге ж, колись трохи балакали, — буркнув хом’як. Проте це, здається, потішило його.
— І увесь цей час, — провадила Кіті, — я вчилась викликати духів. Мій наставник — людина млявої вдачі, а я — ще млявішої. Мені було страшно, та помалу я дійшла до того ступеня, коли відчула, що зможу викликати тебе. Втім, я досі нічого не знала про цього хлопчину — на превеликий жаль, бо я розуміла, яке він має значення для тебе. Аж тут я несподівано натрапила на слід! Я дізналася твоє єгипетське ім’я — Рехіт — і через нього вийшла на мага Птолемея!
Вона помовчала й переможно всміхнулась.
— Що ж це дало тобі? — перепитав хом’як. — Я мав сотні господарів. Байдуже, на чому були накреслені їхні пентаклі — чи на піску в пустелі, чи на витоптаній траві в степу, моя ворожнеча…
— Так, так! — Кіті зробила хом’якові знак помовчати. — Я ще не закінчила. В одному джерелі було згадано про тісний зв’язок між цим Птолемеєм і його рабами. Також там ішлося про те, що він помер ще хлопчиком. Отоді я зрозуміла все. Зрозуміла, кому належить твоя улюблена подоба.
Хом’як тим часом заклопотано чистив кіготь на своїй задній лапі.
— Які ж подробиці, — невимушено поцікавився він, — повідомляло це джерело про стосунки між джином і хлопчиком? Я питаю просто заради цікавості — ти ж розумієш…
— Майже ніяких, — відповіла Кіті. — Я навіть сказала б — жодної. Про цього Птолемея, як про людину, взагалі майже нічого невідомо. Як я розумію, збереглися лише деякі його праці. Там ще згадувалась якась «Брама Птолемея»…