Вона замовкла. Хом’як дививсь у вікно на повний місяць. Потім знову поглянув на Кіті, а поки повертав голову, знову прибрав знайому подобу хлопчини-чарівника, Птолемея Александрійського.
— Годі, — сказав хлопчина. — Чого ж ти хочеш від мене?
Тепер, коли її здогад підтвердився, Кіті виявила, що її сприйняття демонової подоби цілком змінилося. Дивно й тривожно було усвідомлювати, що вона бачить перед собою справжнього хлопчика, який помер зо дві тисячі років тому. Раніше вона вважала цю подобу лише машкарою, однією з багатьох ілюзій. Однак тепер, досі розуміючи, що це лише машкара, вона мимоволі відчувала поряд дух когось давнього. В тому, що демон відтворює риси хлопчика якнайточніше, Кіті не мала сумніву: вона вперше звернула увагу на дві родимки на тоненькій смаглявій шиї, на невеличкий блідий шрам на підборідді, на випнуті кісточки на ліктях дитячих рук. Така увага до подробиць могла бути викликана лише одним — справжньою відданістю, а може, навіть любов’ю.
Розуміння цього додало Кіті впевненості.
— Гаразд, — сказала вона. — зараз я все поясню тобі. Тільки спочатку повторю ще раз: я не збираюсь тебе поневолювати. Хай там що кажи, я відпущу тебе.
— Красно дякую за ласку, — відповів хлопчина.
— Я хочу тільки одного: щоб ти уважно мене вислухав.
— Ну, якщо ти нарешті поясниш усе до ладу, я спробую тебе вислухати, — Джин згорнув руки на грудях. — Мушу сказати, що одна річ тут свідчить на твою користь, — замислено додав він. — За всі століття мого рабства жоден — жоден! — чарівник не цікавився моєю подобою так, щоб розпитувати про неї. Навіщо? Я ж демон — а отже, підступний і ворожий. Я тільки й хочу, що спокусити когось чи зробити шкоду. Вони всі бояться мене й турбуються лише про себе, а отже, ніколи не цікавляться мною самим. А ти зацікавилась. Ти спробувала щось довідатись про мене. Навряд чи це було розумно — ти ж лише людина, — та все ж таки ти попрацювала як слід. Отож, — він махнув рукою, — кажи!
— Гаразд, — Кіті зручніше вмостилася в колі. — Не знаю, чи помітив ти, чи ні, та останнім часом справи в Лондоні йдуть на гірше. Чарівники помалу втрачають владу. Простолюд відправляють на війну, торгівля занепадає. Народ убожіє, а це призводить до невдоволення — в кількох містах уже почалися заколоти. І всі обурюються через… через демонів.
— Як я й передбачав — тоді, коли ми з тобою розмовляли востаннє, — відповів джин. — Люди починають помічати духів — і виявляють у собі стійкість до магії. Тільки-но вони зрозуміють, на що здатні, як почнуть давати здачі.
Кіті кивнула:
— Чарівники теж дають їм здачі. Поліція лютує, всюди насильство, людей заарештовують, висилають — навіть гірше…
— Так, це трапляється, — підтвердив хлопчина.
— Гадаю, що чарівники підуть на все, аби лише зберегти владу, — провадила Кіті. — Зараз серед простолюду з’явилося чимало таємних товариств, однак усі вони слабкі й розрізнені. Ні в кого немає достатніх сил, щоб протистояти урядові.
— Це ще прийде, — мовив джин. — Свого часу.
— Скільки ж часу на це знадобиться? Ось у чому річ!
— Тобі треба точно чи приблизно? — хлопчина схилив набік голову й замислився. — Гадаю, ще двох поколінь вистачить. Скажімо, років з п’ятдесят. За цей час людей з уродженою стійкістю буде достатньо для успішного повстання. П’ятдесят років — термін непоганий. Якщо пощастить, ти ще побачиш, як це все станеться, коли саме вже будеш лагідною бабусею з опецьками-онучатами на колінах… Хоча насправді, — він підняв руку, змусивши обурену Кіті замовкнути, — я помилився. Помилився в розрахунку.
— Чудово!
— Ти ніколи не станеш лагідною бабусею. Краще буде сказати — самотньою старою відьмою.
Кіті грюкнула кулаком по підлозі:
— П’ятдесят років — це забагато! Хтозна, що чарівники ще вигадають до того часу? Мине ціле моє життя! Я, напевно, вже помру, коли відбудеться революція!
— Твоя правда, — підтвердив хлопчина. — Зате я ще житиму — і все побачу. Я буду такий самий, як тепер.
— Еге ж, — буркнула Кіті. —Тобі щастить!
— Ти так гадаєш? — хлопчик оглянув себе. Він сидів прямо, старанно підібгавши ноги, як єгипетський писар. — Відтоді, як помер Птолемей, минуло дві тисячі сто двадцять дев’ять років, — додав він. — Йому було чотирнадцять. Відтоді піднеслись і зруйнувались вісім світових імперій, а я досі прибираю його подобу. Як ти гадаєш, кому з нас щастить?
Кіті мовчала. Аж нарешті вона запитала:
— А навіщо ти це робиш? Тобто прибираєш його подобу?