— Я?! — здається, я рано оплакував свою неміч. Старий джин ще може постояти за себе… Я виструнчився. — І в чому ж тут річ?
— Ну… — він устромив спис у підлогу, мало не зачепивши собі ногу вістрям. — Зараз я перелічу, якщо ти досі не здогадався. По-перше, за останню добу в Лондоні спалахнула низка серйозних заворушень. Простолюд завдав чарівникам серйозних збитків. Відбулися бійки, нещасні випадки. На вулицях і досі безлад. Цього ранку Деверо запровадив надзвичайний стан. Вайтгол оточений військами. Підвалини імперії руйнуються.
— Еге ж, деньок тобі випав невеселий, — підтакнув я. — А я тут до чого?
Мендрейк кахикнув:
— Усе почалося з жабеняти, яке дві ночі тому влаштувало шарварок у Сент-Джеймс-парку. Завдяки йому серед натовпу вирвався на волю небезпечний джин. Саме цей випадок і спричинив заворушення.
Левиця заперечливо гаркнула:
— Це вже не моя провина! Я лише намагався виконати твій наказ — до того ж у геть знесиленому стані. Я добився успіху за якнайважчих обставин! Стривай, не смійся, — мені мороз іде поза шкірою!
Юнак закинув голову й засміявся глухим, гавкучим сміхом, що нагадував радше крик гієни:
— Добився успіху?! Отак ти це називаєш?! Та мало не здох під моїми ногами, неспроможний вимовити жодного слова, коли я чекав на твою доповідь! Та прилюдно виставив мене дурнем! Якщо це «успіх», то що ж тоді, по-твоєму, «невдача»?
— Я виставив тебе дурнем?! — ледве стримала регіт левиця. — Здоров був, друже! Тобі це чудово вдається й самому, без моєї допомоги. Що я такого зробив? Привернув увагу до твоєї жорстокості, до того, що ти мало не знищив мене? Якому ще чарівникові спаде на думку тримати в світі джина доти, доки йому бракуватиме сили вижити? Дивно, що ти не прикандичив мене зовсім!
Мендрейкові очі спалахнули.
— Цього вони від мене й хотіли! — вигукнув він. — Хотіли, щоб я вибив з тебе відомості — й залишив здихати. А я, дурний, врятував тебе! Відпустив! І залишився сам на сам з усім тим шарварком, який ти влаштував! І от тобі наслідок: тепер моїй кар’єрі — кінець. І моєму життю, напевно, — теж! Мої вороги об’єднуються проти мене. Завтра я мушу постати перед судом — і все через тебе!
Голос у нього тремтів, очі сльозилися. Бракувало хіба що сумного співу скрипок. Левиця-войовниця висолопила язик і видала непристойний звук.
— Усьому цьому можна було б запобігти, — сердито зауважив я, — якби ти мав до мене більшу довіру й частіше відпускав на волю. Тоді б я був у кращій формі — і легко втік від Гопкінсових демонів.
Він хутко підняв голову:
— То ти знайшов Гопкінса?
— Не тікай від теми! Кажу тобі: це все твоя провина! Треба було більше вірити мені. Ще й після стількох років, коли я допоміг тобі впоратися з Лавлейсом, з Дювалем, з анархістом і устрицею…
Він скривився:
— Тільки не згадуй цю останню історію!
— Після всього цього, — провадив я, — ти став таким самим, як усі. Типовим чарівником, що бачить у мені тільки ворога! Я — огидний демон, до якого немає довіри… — я помовчав. — Чого ти регочеш? Цей регіт справді дратує мене!
— Бо це так і є! — вигукнув він. — До тебе не може бути довіри. Та збрехав мені!
— Назви хоч один приклад.
Він зблиснув очима:
— Кіті Джонс!
— Не розумію, про що це ти.
— Та казав мені, що вона померла. А я дізнався, що вона жива!
— Он як! — мої вуса трохи обвисли. — Та бачив її?
— Ні!
— Тоді ти помиляєшся, — я спробував опанувати себе. — Вона мертва. Мертвіша за мертву. Ґолем ковтнув її цілком — хап! — і облизав губи. Шкода, звичайно, але кажу тобі: не треба перейматися цим по стількох літах…
Я замовк — мені не сподобався його погляд.
Мендрейк повільно кивнув. Червоні плями боролися на його обличчі з білими. Як наслідок, вийшла нічия — п’ятдесят на п’ятдесят.
— Ковтнув цілком, кажеш? — перепитав він. — Цікаво. Раніше ти, здається, казав мені, що ґолем її спопелив.
— Та невже? Так, і спопелив теж. Спочатку спопелив, а тоді ковтнув… ой!
Чарівник без попередження підняв спис і вдарив мене. Я був надто млявий і слабкий, щоб ухилитися: спис уцілив мені просто в груди. Я зойкнув, потупив очі… і знову заспокоївся.
— Не той кінець списа, — зауважив я. — Ти переплутав.
Мендрейк теж помітив це. Вилаявшись, він жбурнув спис геть, за межі пентакля. Він стояв, зирячи на мене й важко дихаючи, намагаючись опанувати свої почуття. Минула хвилина, аж поки його серце припинило тьохкати.