Я церемонно вклонився:
— Так, мадам. Ваша проникливість не знає меж.
— Еге ж, дівчина щойно доповіла мені… А я й не знала, що Савське царство — незалежна держава. Я думала, що це частина Арабської конфедерації…
Я завагався:
— Хм-м… Бачте, мадам, це невдовзі зміниться. Ми скоро доб’ємося самоврядування. Власне, члени нашої династії для того й прибудуть, щоб відзначити цю подію.
— Зрозуміло… Небезпечна річ — оте самоврядування! Сподіваюся, Савське царство не слугуватиме зразком для нашої імперії… Гаразд, зараз я покажу вам наш типовий номер. Наш готель вельми престижний — це ви, напевно, знаєте й так, — і надзвичайно привілейований. Наша система безпеки створена чарівниками з уряду. При кожному номері є якнайсучасніші вартові демони…
— Та невже? При кожному номері?
— Так… Пробачте, мені треба взяти ключ. Я повернуся за хвилину..
Управителька поспіхом подалася геть. Жінка-дипломат обернулася до мене.
— Бартімеусе, ти бовдурі — просичала вона. — Ти ж присягався, що Савське царство досі існує!
— Воно й існувало… востаннє, коли я там був.
— То коли ж саме це було?
— Років з п’ятсот тому… Ну, гаразд. Не сердься.
— Щось Годж не дуже квапиться, — пробасив дипломат-здоровань.
— А він узагалі вміє читати? — поцікавився я. — Це може бути вразливим місцем нашого плану..
— Звичайно, вміє… Цить! Вона повертається!
— Ось ключ, панове. Зробіть таку ласку..
Управителька подалася вперед напівтемним коридором. Усюди було видно дубові панелі, дзеркала в позолочених рамах і нікому не потрібні горщики на підставках. Ідучи, управителька показувала нам різні склепінчасті проходи:
— Там у нас їдальня. Оздоблена в стилі рококо, зі справжнім розписом Буше. Далі, за нею, — кухня. Ліворуч — велика вітальня: єдина кімната, де дозволяється використовувати демонів. У всіх інших місцях це заборонено, бо демони — істоти нечупарні, галасливі й огидні. Особливо джини… Ви щось сказали, сер?
Кормокодран уже люто захрипів, проте відразу замовк:
— Ні, нічого…
— Скажіть, будь ласка, — провадила управителька, — а Савським царством теж правлять чарівники? Так, я розумію — мені слід було б це знати, та мені, на жаль, так мало відомо про інші країни… Тут і у власній країні клопоту вистачає, де вже там цікавитись іноземцями, більшість з яких — самі дикуни й людожери… Ось ліфт. Зараз ми піднімемось на третій поверх.
Управителька й дипломати зайшли в ліфт — і обернулися до дверей. Коли двері вже зачинялися, долинуло дзижчання. Непомітно для управительки крізь майже зімкнену щілину пролетіла бридка комаха — геть обсаджена колючками й смердюча, — сіла на рукав жінки-дипломата й підповзла до її вуха. І щось коротенько прошепотіла.
Жінка обернулася до мене — й самими вустами промовила: «Номер двадцять три».
Я кивнув. Потрібні відомості були у нас. Четверо дипломатів з Савського царства перезирнулись. Усі, як один, поволі схилили голови — і втупились у низеньку управительку. Та тим часом самовдоволено розводилась про вигоди готельної сауни, не помітивши, що настрій у ліфті якось відразу змінився.
— Не треба, — сказав я по-арабськи. — Її можна просто скрутити.
— А якщо вона верещатиме? — заперечила жінка-дипломат. — І до того ж, куди нам її подіти?
— Та й справді.
— Ну, то давай!
Старий ліфт підінімався повільно, та нарешті доповз до третього поверху. Двері відчинились. Із ліфта вийшли четверо дипломатів, за якими з дзижчанням летіла комаха. Один з дипломатів, здоровань, копирсався в зубах шпилькою з китового вуса. Закінчивши це, він устромив шпильку в землю великого горщика з пальмою — й затупотів порожнім коридором услід за іншими.
Побачивши двері двадцять третього номера, ми зупинились.
— Що тепер? — прошепотіла Мвамба.
Аскобол нетерпляче махнув рукою:
— Постукаймо. Якщо він там, то ми висадимо двері й скрутимо його. А якщо ні… — потік Аскоболового натхнення вичерпався, й він замовк.
— Ходімо всередину й зачекаймо! — запропонував Годж, кружляючи над нашими головами.
— Ця жінка згадувала про вартового демона, — попередив я. — Доведеться давати собі раду ще й з ним.
— Гадаєш, ніби це так важко?
Компанія дипломатів підійшла до дверей. Мвамба постукала. Ми чекали, оглядаючи коридор. Усе було тихо.
Мвамба постукала ще раз. Кругла панель у центрі дверей заворушилася. Дерево розпливалось, набуваючи помалу обрисів обличчя. Нарешті обличчя сонно моргнуло й промовило пискливим, гугнявим голосом: