— Справді, але не тільки про нього. З’ясувалося, що я мав рацію! Ось він, початок нашої волі! Спочатку Лавлейс трохи перестарався. Його задум луснув, він помер, і я…
— Звільнився! — вигукнув я. — Так! До речі, завдяки мені! Хоча б за це ти став моїм боржником…
— … і я був ув’язнений у скриньці на морському дні, завдяки одній з умов закляття, яким мене викликали. Увесь час, поки я перебував там, я проклинав Лавлейсового вбивцю.
— О, це, напевно, був мій господар! Я ж казав йому, щоб він не поспішав. Та хіба він мене слухатиме?..
— На щастя, невдовзі мене звільнив один Лавлейсів знайомий, який знав про мене й мої таланти. Відтоді я працював з ним.
— Напевно, Гопкінс? — запитав я.
— Правду кажучи, ні. До речі! — Фекварл позирнув на годинник. — Ніколи мені тут пліткувати з тобою. Цієї ночі розпочнеться революція, і я мушу брати в ній участь. А ти — зі своїми бовдурами-друзями — й так добряче затримав мене.
Крук підбадьорився:
— То ти не матимеш часу на те, щоб завдати мені довгої й болісної смерті?
— Не матиму, Бартімеусе. Але смерті тобі не обминути…
Він простяг руку, схопив мене за шию й витяг сікач із мого крила. Гопкінсове тіло знялось у повітря—і обернулось лицем до темної їдальні.
— Ану, погляньмо, — бурмотів Фекварл. — Так… оце, здається, підійде.
Ми полинули над столами до протилежної стіни. Там стояв столик на коліщатках, покинутий офіціантами. В центрі столика височіла велика супниця з випуклою кришкою. Супниця була срібна.
Крук відчайдушно заборсався.
— Фекварле, стривай! — благав я. — Не роби того, за чим сам шкодуватимеш!
— За цим я ніколи не пошкодую!
Він опустився біля столика, підняв мене над супницею. Холодне проміння отруйного металу торкнулось моєї зраненої сутності.
— Здоровий джин у такій могилі протягне кілька тижнів, — провадив Фекварл. — А ти в такому стані навряд чи витерпиш більше ніж дві години. Ану, що там у нас? — він хутко зняв із супниці кришку. — Ого! Юшка з риби! Чудово! Що ж, прощавай, Бартімеусе. Як умиратимеш, утішайся тим, що рабству джинів настає кінець. Сьогодні ми помстимося за все!
Пальці розімкнулись. Крук тихенько плюснув у юшку. Фекварл махнув на прощання рукою й закрив кришку. Я залишився плавати в пітьмі. Довкола було саме срібло; моя сутність поволі танула й згоряла.
Я мав лише один вихід — один-єдиний: дочекатися, поки Фекварл піде, зібратись на останній силі й спробувати скинути кришку. Справа нелегка, проте можлива — якщо, звичайно, він не пригнітив кришку якоюсь цеглиною.
Ба ні, з цеглиною він не воловодився. Він навалив на кришку цілу стіну. Долинув гуркіт, тоді потужний удар. Супниця довкола мене сплющилась, придавлена каменями, які попадали на неї. Зусібіч було срібло. Крук борсався, корчився, та подітися було нікуди. В голові мені запаморочилось, моя сутність почала закипати, і я майже зрадів з того, що непритомнію.
Обгорілий і розчавлений у срібній мисці з юшкою! Трапляється, звичайно, й гірша смерть. Проте вельми нечасто.
21
Натаніель дивився з вікна лімузина в ніч — на вогні, будинки й перехожих. Усе це розпливалось у барвисту рухому масу, що без упину змінювалась, вабила до себе, хоч насправді нічого не значила. Кілька хвилин Натаніель просто зморено спостерігав за невиразними людськими постатями, однак потім — коли автомобіль сповільнив швидкість, під’їжджаючи до перехрестя, — перевів погляд на віконне скло й віддзеркалене в ньому власне обличчя. І знову побачив себе збоку.
Видовище було не дуже натхненне. Набрякле від утоми лице, мокре волосся, пожмаканий комірець… Та в очах ще й досі палали іскри.
На початку цього дня іскор не було. Низка несподіваних ударів — принизливі події в Ричмонді, загроза його кар’єрі і, нарешті, звістка про колишню Бартімеусову зраду — тяжко вразила його. Старанно вибудуваний образ Джона Мендрейка — міністра інформації, самовпевненого члена Ради, — тріщав по всіх швах. Остаточно ж добила його вранішня розмова з панною Лютієнс. Кілька її зневажливих фраз ущент рознесли панцер його суспільного становища — й витягли з нього колишнього хлопчака. Цієї розмови для Натаніеля виявилось занадто. Втрата самоповаги позбавила його ґрунту під ногами: решту дня він провів, замкнувшись у своїй кімнаті й поринаючи то в гнів, то в смуток.
Проте дві речі допомогли йому вистояти, не потонути в жалощах до себе самого. По-перше: на практичному рівні порятунком для нього стала запізніла Бартімеусова доповідь. Відомості про місце Гопкінсового проживання надали Натаніелеві останню нагоду зробити щось перед завтрашнім судом. Спіймавши зрадника, він ще зможе переграти Фаррар, Мортенсена та інших своїх ворогів; Деверо забуде про свій гнів, і Натаніель поверне собі його ласку.