Цей успіх, щоправда, не був гарантований, однак Натаніель сподівався на силу джинів, яких відрядив до готелю. До того ж сама можливість діяти вже піддавала йому сил. Спиною раз по раз пробігала тепла хвиля, що змушувала його трохи здригатись у салоні автомобіля. Нарешті він щось вирішує, піднімає ставку в грі, струшує з себе апатію кількох останніх років! Він почувався майже так само, як у дитинстві, коли тріпотів від зухвальства власних задумів. Таке з ним траплялося часто — аж поки його здушили політика й недоумкувата роль Джона Мендрейка.
Грати цю роль йому більше не хотілося. Ні, звичайно ж, якщо доля зласкавиться, він спочатку подбає про те, щоб не стати політичним трупом. Але він так давно втомився від колег-міністрів — його нудило від їхньої моральної ницості, жадібності й себелюбства! Лише сьогодні, побачивши зневагу в очах панни Лютієнс і Кіті Джонс, він зрозумів, як його нудить від цього всього. Ні, більше він не загрузне в рутині Ради! Щоб порятувати країну від наслідків їхнього правління, треба буде вжити рішучих заходів. Він дивився у вікно на розмиті постаті людей на вулиці… Простолюд треба очолити. Йому потрібен новий проводир! Той, хто дасть людям хоч трохи спокою й безпеки!.. Натаніель подумав про посох Ґледстона, що марно припадав порохом у підземеллях Вайтголу.
Ні, звичайно, він не вдаватиметься до сили — принаймні проти простолюду. Щодо цього Кіті Джонс мала рацію. Він озирнувся — дівчина сиділа поряд, так близько від нього, й напрочуд спокійно дивилась у ніч.
Це й була друга причина того, що до нього повернулося завзяття — і в душі спалахнув вогник надії. Він дуже радів, що знайшов Кіті. Так, волосся в неї стало коротше, ніж раніше, зате язик залишився так само гострим. У їхній суперечці біля заїзду вона немовби ножем обтинала всі його докази, раз по раз присоромлюючи його своєю пристрасною переконаністю. Проте — й це було найбільшою дивиною — Натаніель відчував, що йому просто-таки кортить продовжити цю розмову.
Зокрема, й через те, — тут його обличчя насупилось, — що Кіті, здається, знала про Бартімеусове минуле більше, ніж він міг подумати. Дивно, справді дивно… Однак це можна буде з’ясувати спокійно, після вистави й після того, як джини повернуться з перемогою — якщо пощастить. Можливо, Бартімеус і сам дещо розповість господареві… А от що йому робити після того з Кіті — цього Натаніель, правду кажучи, не знав і сам.
* * *
Голос шофера пробудив Натаніеля від задуми:
— Ми вже біля театру, сер.
— Гаразд. Чи довго ми їхали?
— Дванадцять хвилин, сер. Довелося об’їздити центр міста — його перекрито, там досі тривають демонстрації в парках. По вулицях багато поліції.
— Якщо пощастить, ми пропустимо початок вистави.
Кіті Джонс заговорила — вперше за всю дорогу. Натаніеля, як і раніше, вразило її самовладання:
— Яку ж виставу я повинна дивитись?
Натаніель зітхнув:
— Прем’єру п’єси Мейкпіса.
— Того, що написав «Лебедів Аравії»?
— Побоююсь, що того самого. Прем’єр-міністр — неабиякий його шанувальник, тому кожен чарівник в уряді — від члена Ради до третього секретаря — мусить відвідати цю прем’єру, щоб не викликати невдоволення пана Деверо. Отож це справа першорядної ваги.
Дівчина спохмурніла:
— Як, зараз?! Коли триває війна, а люди на вулицях повстають?
— Навіть зараз. Цього вечора я також маю важливу справу — проте мушу відкласти її аж до того, як спаде завіса. Щиро сподіваюся, що там будуть антракти.
Він намацав за пазухою магічне дзеркало, сподіваючись в антрактах перевірити, як там ведеться його джинам.
Вони виїхали на Шефтсбері-авеню — вузеньку кривулясту вуличку, забудовану ресторанами, пивницями й театрами. Здебільшого то були новенькі залізобетонні будівлі, зведені в рамках урядової програми благоустрою міст. Назви закладів сяяли рожевими, жовтими, ліловими, помаранчевими неоновими трубками — цю новацію було нещодавно запозичено в Японії. Тротуари рясніли натовпами дрібних чарівників і привілейованого простолюду, за якими спостерігали патрулі нічної поліції. Натаніель придивлявся до натовпів, шукаючи хоч якихось ознак заворушень, проте все здавалося цілком спокійним.
Лімузин сповільнив швидкість — і виїхав на обгороджений линвами простір під позолоченою покрівлею. За огорожею стояла поліція й чарівники з відомства безпеки в чорних пальтах. Між ними стовбичили фотографи з камерами на штативах. Фасад театру заливало світло; від бруківки до дверей вела розкішна червона килимова доріжка.