На доріжці, відчайдушно вимахуючи руками, стояв низенький гладкий добродій. Коли автомобіль зупинився, Квентін Мейкпіс підскочив, кинувся до лімузина й відчинив найближчі дверцята:
— Мендрейку! Нарешті ви тут! Не можна марнувати ані секунди!
— Пробачте, Квентіне. Це через вуличні заворушення…
Відтоді, як Натаніель став свідком сумнівного експерименту драматурга з простолюдином, він ставився до Мейкпіса вкрай неприязно. Це мерзотник, його слід негайно позбутися! Гаразд, на все свій час…
— Знаю, знаю! Ходімо швидше, мерщій! Через три хвилини я мушу бути на сцені! Вхід до зали вже зачинено, але я маю для вас місця в своїй особистій ложі. Так, і для вашої приятельки — теж… Вона гарніша й за вас, і за мене, — ми купатимемось у промінні її краси! Ну-ну, мерщій! Дві хвилини — час пішов!
Отак — підштовхуючи, підганяючи й махаючи руками, — пан Мейкпіс витяг Натаніеля й Кіті з автомобіля і провів килимовою доріжкою до дверей театру. Яскраве світло в фойє змусило їх заплющити очі. їм довелося відштовхувати нав’язливих служників, що пропонували подушечки й таці з іскристим вином. Стіни було обклеєно афішами прем’єрної вистави: з них здебільшого дивився сам Квентін Мейкпіс — то усміхнений, то замислений, то з примруженим одним оком. Сам драматург тим часом зупинився біля вузьких сходів:
— Вам туди! До моєї особистої ложі! Зараз я приєднаюся до вас. Побажайте мені щастя!
І пропав, наче дрібний вихор з напомадженого волосся, сліпучо-білих зубів і яскравих, блискучих очей.
Натаніель з Кіті піднялися сходами. Нагорі прохід було завішено портьєрою. Відсунувши її, вони опинились у невеличкій кімнатці, оздобленій єдвабом. Біля невисоких перил стояли три візерунчастих крісла; за перилами, внизу, простиралися сцена, наполовину затулена щільною завісою, оркестрова яма й море партеру, заповнене маленькими людськими голівками. Світло було пригашено. Натовп гомонів, наче вітер у лісі; з глибини оркестрової ями лунали безладні звуки інструментів.
Кіті вмостилась у найдальшому кріслі, Натаніель — поряд із нею. Він нахилився до дівчини й прошепотів:
— Це велика честь для вас, панно Джонс. Ви тут, безперечно, єдина простолюдинка. Бачите оту ложу навпроти? А в ній — чолов’ягу, що чекає початку з нетерплячкою, гідною школяра? Це наш прем’єр-міністр. Поруч із ним — пан Мортенсен, наш любий міністр оборони. Отой товстунчик — Коллінс, міністр внутрішніх справ. У ложі під ними — отой насуплений — сидить Шолто Пінн, відомий торговець. Ліворуч — ота леді, що позіхає, мов кицька, — панна Вайтвел, міністр державної безпеки. А в сусідній ложі — панна Фаррар, начальниця поліції…
Аж тут він замовк — Джейн Фаррар, ніби відчувши, що на неї дивляться, позирнула на нього через провалля темної зали. Натаніель насмішкувато кивнув їй і махнув рукою. Його безжурне збудження зростало щохвилини. Якщо все буде гаразд, Аскобол і його команда вже скоро візьмуть Гопкінса під варту. А тоді побачимо, що люба панна Фаррар скаже на це завтра… Натаніель, трошки хизуючись, знову нахилився до Кіті Джонс.
— Навіть шкода, що ваш Спротив більше не діє, — прошепотів він. — Добре націлена бомба могла б зараз ліквідувати цілий уряд!
То була правда. Партер був заповнений членами уряду нижчого рівня, їхніми дружинами, помічниками та радниками. Натаніель бачив, як урядовці відчайдушно крутять головами, порівнюючи свої місця з місцями суперників. Виблискували лінзи біноклів, шурхотіли папірці від солодощів, у натовпі вирувало нетерпіння. На другому й третьому рівнях видно було безліч дрібних бісів, які підстрибували й витанцьовували на плечах своїх господарів: біси заклопотано випинали груди, напружували м’язи до неможливих розмірів і обмінювались прокльонами з сусідами.
Гомін в оркестровій ямі вщух. Ще раз кувікнула скрипка — й запанувала тиша.
Світло в залі згасло зовсім. Промінь прожектора осяяв завісу в центрі сцени.
Тиша тривала.
Аж тут загуркотіли барабани. Кукурікнула сурма. Завіса здригнулась і відсунулась.
На сцену вийшов Мейкпіс у розкішному фраку з зеленого оксамиту. У відповідь на оплески глядачів він розкрив обійми, як мати — своїм дітлахам. Двічі вклонився балконам, один раз — партеру. Тоді підняв руки:
— Пані й панове, ви дуже, дуже ласкаві! Прошу!