Оплески й вигуки вщухли.
— Дякую! Перш ніж розпочнеться вистава, я мушу зробити особливе оголошення. Я невимовно радію — ба навіть більше, пишаюся! — що виставляю свою останню дурничку на суд такої вишуканої аудиторії. Я бачу, що сьогодні тут зібралися всі найкращі люди імперії — аж до нашого визнаного законодавця високих смаків, пана Руперта Деверо!
Мейкпіс трохи помовчав, поки гриміли захоплені оплески.
— Саме так! І саме ті почуття, які ми всі маємо до нашого любого Руперта, надихнули мене на створення п’єси «Від Вопінґа до Вестмінстера», цікавої оповіді про видатні події його життя. Насправді, як ви дізнаєтеся з приміток до програми, вигаданою тут є лише сцена в спальні жіночого монастиря. Всі інші дивовижні, сенсаційні, неймовірні події міцно базовані на фактах! Сподіваюсь, що наша вистава не лише розважить, а й просвітить вас!
Він коротко вклонився й широко всміхнувся:
— Як і завжди на своїх виставах, прошу вас не фотографувати зі спалахом — це заважатиме акторам. До того ж частина спецефектів, які будуть використані сьогодні на сцені, пов’язана з застосуванням магії — і створена командою демонів-добровольців. Ці ілюзії здаватимуться переконливішими, якщо ви на час вистави знімете лінзи. Погодьтесь: хіба не зіпсують чудову сцену весілля два товстогузі демони, що пускають феєрверки на задньому плані?
Пролунав сміх.
— Дякую. Також прошу вас на час вистави відпустити своїх особистих демонів, щоб вони не заважали видовищу якимись недоречними витівками. Приємного всім вечора! Сподіваюсь, він стане для вас незабутнім!
Драматург позадкував; зашурхотіла завіса. Залою прокотився шелест і клацання — глядачі діставали з кишень і торбинок футляри для лінз, відкривали їх, ховали туди лінзи й закривали знову. Чарівники віддавали короткі накази: їхні біси мерехтіли, танули й зникали.
Знявши лінзи, Натаніель поглянув на Кіті Джонс — вона сиділа й байдуже дивилася на сцену. Ні, навряд чи вона викине зараз щось недоречне. І все-таки чарівник знав, як він ризикує. Фританґа він відпустив, а решта демонів саме зайняті з Гопкінсом. У нього немає жодної слуги напохваті! А що, як вона візьметься за свої давні штучки?..
Там часом знизу, з темряви, долинув гуркіт барабанів і спів скрипок. Здалеку ревнули військові сурми, що хутко перейшли на веселий танцювальний мотив. Завіса піднялася, й глядачі побачили чудове зображення лондонської вулиці сорокарічної давнини. Високі будинки, лотки, блакитне небо вгорі, колона Нельсона ззаду, гладкі голуби на мотузочках, що пурхають над сценою. З обох боків з’явилися хлопці-рознощики, які котили свої візки. Зустрівшись посередині, вони почали обмінюватись зухвалими простакуватими жартами й ляскати себе по литках у такт музиці. В Натаніеля тьохнуло серце: він зрозумів, що перший музичний номер буде просто зараз. Він глибше поринув у крісло, з відчаєм думаючи про магічне дзеркало в своїй кишені. Може, вдасться вислизнути хоч на хвилинку — й перевірити, що там коїться…
— Непоганий початок, Джоне! Авжеж? — пан Мейкпіс несподівано з’явився поруч, ніби вискочив з якоїсь схованки. Він сів у крісло, витираючи з чола піт. — Он скільки народу! Вражає, правда? — він захихотів. — Пан Деверо вже захоплений виставою. Тільки погляньте, як він сміється і аплодує!
Натаніель примружив очі:
— У вас кращий зір, ніж у мене. Я його зовсім не бачу.
— Просто ви вийняли лінзи, як і личить слухняному хлопчикові. Вставте їх і подивіться.
— Але ж…
— Вставте, любий друже. Тут, у моїй ложі, діють інші правила. Вказівки для всіх не поширюються на вас.
— А ілюзії?
— О, не хвилюйтесь. Ви й так побачите чимало цікавого. Будьте певні! — він щиро засміявся.
От уже зарозумілий бовдур! Натаніель — трохи сердито, трохи розгублено — вставив лінзи в очі. Тепер, коли йому стало видно другий і третій рівні, в залі помітно проясніло, й Натаніель побачив чарівників, що сиділи в ложах навпроти. Так, Мейкпіс мав рацію: Деверо подався вперед і висунувся з ложі. Його очі були прикуті до сцени, голова кивала в такт музиці. Інші міністри, з різним ступенем огиди та роздратування на обличчях, мирилися з неминучим.
На сцені рознощики з візками вже забиралися геть, звільняючи місце для виходу майбутнього прем’єр-міністра. З-за куліс виліз блідий худорлявий юнак, якого Натаніель раніше бачив у Ричмонді. На ньому був шкільний піджак, сорочка з краваткою й закороткі штани, з яких надто вже помітно стирчали волохаті гомілки. Його щоки були густо нарум’янені, щоб надати йому квітучого хлоп’ячого вигляду, проте ворушився він на диво мляво. Зупинившись поряд із картонною поштовою скринькою, юнак кволим голосом розпочав промову. Мейкпіс у темряві, за Натаніелевим плечем, невдоволено пирхнув: