— З Боббі завжди стільки проблем! На репетиціях він раз по раз заходився кашлем і згасав просто на місці. Таке враження, ніби в нього сухоти. Зараз мені довелося дати йому добрячий ковток бренді, щоб поставити його на ноги.
Натаніель кивнув:
— Гадаєте, йому вистачить сили дотягти до кінця вистави?
— Гадаю, що так. Вистава не дуже довга. До речі, а панні Джонс вона подобається?
Натаніель позирнув у бік дівчини. У пітьмі він бачив її витончений профіль, чудовий блиск її волосся, гримасу безмежної нудьги на обличчі. Ця гримаса мимоволі змусила його всміхнутись. Він…
Аж тут усмішка застигла й згасла. Трохи помовчавши, Натаніель нахилився до Мейкпіса:
— До речі, Квентіне… Звідки ви знаєте, що ця леді — панна Джонс?
Мейкпісові очиці блиснули серед мороку. Він зашепотів:
— Я багато що знаю, друже. Але цить! Цить! Зараз буде найцікавіша сцена вистави!
Натаніель насупився:
— Так швидко? Це на диво… напрочуд коротка вистава…
— Довелося перенести цю сцену на початок — Боббі нездужає. Він просто знищив би свій головний монолог! Йому не вистачило б дихання… А тепер — цить! Лінзи на місці? Гаразд! Тоді дивіться!
Натаніель перевів погляд на сцену: поки що там не відбувалось нічого цікавого. Знову заграв оркестр. Юнак, що стояв, притулившись до поштової скриньки, затяг арію: його гугняве виття раз по раз переривалось нападами кашлю. Крім нього, на сцені нікого не було — хіба що кілька намальованих будинків коливались під протягом, що линув звідкілясь із-за куліс. Мендрейк марно шукав хоч якихось ознак обіцяних магічних ілюзій. Ні на другому, ні на третьому рівні не було нічого. Що ж мав на увазі Мейкпіс?
Аж тут увагу чарівника привернув рух на другому рівні — не на сцені, а десь у глибині зали, за останнім рядом партеру. Тієї самої миті Мейкпіс штовхнув його в бік і показав униз. Натаніель утупився туди, не вірячи власним очам. У темряві під балконами ледве було видно троє дверей, що вели до фойє, — і зараз з усіх цих дверей повалили тисячі дрібних демонів. Здебільшого то були біси (щоправда, двоє чи троє — більші, з чудернацькими гребінцями або чубчиками, — скидалися радше на фоліотів), усі вони були невеличкі й мовчазні. їхні ноги й ратиці, пазурі й кульші, щупальця й присоски ковзали по килимах без жодного звуку, а очі й зуби виблискували, наче скло. їхні спритні рученята стискали мотузяні зашморги й ганчірки. Перші з бісів — хто вистрибуючи й здригаючись, хто ковзаючи й крадучись — полинули прямісінько до останнього ряду партеру. Заскочивши на бильця крісел, вони негайно напали на тих, хто там сидів — по двоє-троє бісів на кожну людину. Людям затикали роти ганчірками, запрокидали голови й зав’язували очі. Кілька секунд — і вони скрутили всіх чарівників у цьому ряді. Хвиля бісів покотилася далі, захльостуючи ряд за рядом. У двері нескінченним потоком линули все нові й нові демони. Напад був такий несподіваний, що більшу частину глядачів вдалося здолати без жодного шуму — дехто встиг заверещати, однак їхній крик потонув у цигиканні скрипок, гудінні й схлипуванні кларнетів та віолончелей. Демони проникали в партер чорною рікою, виблискуючи очима та рогами, а чарівники, що сиділи попереду, тим часом пильно дивились на сцену.
Натаніель був у лінзах — завдяки їм він крізь темряву зали бачив усе. Він уже хотів був підхопитись, та зненацька йому в шию вперлось холодне вістря кинджала. Мейкпіс зашепотів йому на вухо:
— Не робіть дурниць, друже! Це найголовніша перемога мого життя! Хіба те, що ви бачите, — не найвище мистецтво? Сидіть, відпочивайте, милуйтеся! А якщо хоч трохи поворухнетесь, ваша голова полетить у партер.
Хвиля поглинула вже більшу частину зали, а біси все прибували й прибували. Натаніелеві очі зупинились на ложах навпроти: наймогутніші чарівники теж познімали свої лінзи, але ж вони сидять нагорі, як і він. Вони напевно побачать, що тут коїться, щось зроблять… Він зі страху роззявив рота. До кожної ложі крізь портьєри прослизнуло по четверо-п’ятеро демонів — більших за тих, що діяли внизу: великих фоліотів і джинів з тонкими білими станами, сплетеними зі скручених жил, — і тепер вони всі юрмилися за плечима чарівників. Вони непомітно оточували найперших осіб імперії — і Деверо, що всміхався й вимахував руками в такт музиці, і Мортенсена з Коллінсом, які, згорнувши руки, куняли в своїх кріслах, і Вайтвел, що позирала на годинник, і Малбінді, яка саме черкала нотатки в записнику, — підкрадалися, стискаючи в кулаках мотузки, підставляючи до ротів ганчірки, нечутно розгортаючи тенета, — і нарешті застигли за їхніми спинами, наче надмогильні пам’ятники. А потім, ніби за єдиною мовчазною командою, водночас накинулись на всіх.