Нарешті офіцер помітив, що його схожа на маленьке кошеня партнерша втомилась, і співчутливо зазирнув їй в обличчя:
— Будемо ще танцювати?
— Нон, мерсі, — твердо відповіла засапана Акіко.
Тоді офіцер, продовжуючи вальсувати, повів Акіко, вправно лавіруючи, крізь розгойдані хвилі мережив і квітів до ваз із хризантемами. Зробивши останній тур, він усадовив дівчину на стілець, який там стояв, і, випнувши груди, знову схилився в чемному, на японський штиб, поклоні.
Станцювавши ще польку та мазурку, Акіко під руку з французьким офіцером спустилася по сходах, обабіч обсаджених трьома рядами хризантем, білих, жовтих і червоних, до величезної зали.
Там серед фраків, які зникали і знову з’являлися, та оголених плечей виднілося багато столів, сервірованих сріблом і кришталем, — на одних лежали гори м’яса та трюфелів, на других височіли башти з сандвічів та морозива, на третіх було споруджено піраміди із гранатів та інжиру. Біля стіни, де були висаджені хризантеми, стояли витончені золоті ґрати, увиті майстерно утвореними виноградними лозами. Серед листя висіли схожі на осині гнізда лілові грона винограду. Біля ґрат стояв батько Акіко з якимось паном одного з ним віку й палив сигару. Побачивши Акіко, батько, дуже задоволений, кивнув їй і тут же повернувся до свого знайомого, знову задимивши сигарою.
Офіцер з Акіко попрямували до одного зі столів і взяли морозиво. Із-під уваги Акіко не випало, що її кавалер не може відвести очей од її рук, волосся, шиї, охопленої блакитною оксамиткою. Це, звісно, тішило дівчину. Та в якусь мить у неї не могла не ворухнутися властива жінкам підозріливість. І коли повз них пройшла молода жінка, на вигляд німкеня, в чорному оксамитовому платті з приколотою до грудей червоною камелією, Акіко, спонукувана цією підозріливістю, сказала:
— Які прекрасні європейські жінки!
Із несподіваною серйозністю офіцер похитав головою.
— Японські жінки не менш прекрасні. Особливо ви…
— Ви несправедливі.
— Не подумайте, що це комплімент. Ви можете сміливо показатися на будь-якому паризькому балу. І зачаруєте всіх. Ви схожі на дівчину з картини Ватто.
Акіко не знала Ватто. Тому відтворена словами офіцера прекрасна картина минулого — фонтани серед дерев, в’янучі троянди — миттю зникла, не лишивши в її уяві ніякого сліду. Але Акіко була значно кмітливішою за багатьох своїх подруг і, продовжуючи їсти морозиво, вхопилася за рятівну тему.
— Я була б щаслива побувати на паризькому балу.
— Нічого цікавого, в Парижі бали такі ж, як і тут.
Кажучи це, морський офіцер обвів поглядом людей, що юрмилися біля столу, хризантеми, і очі його весело сяйнули. Він перестав їсти морозиво й додав, буцім звертаючись до самого себе:
— І не лише в Парижі. Бали скрізь однакові.
Через годину Акіко під руку з офіцером разом з іншими гостями — японцями та іноземцями — вийшла на балкон помилуватися місячною ніччю. Обнесений балюстрадою балкон виходив у величезний парк, де росли, переплітаючись вітами, сосни з червоними ліхтариками на верхівках. Розлитий у холодному повітрі запах моху та опалого листя нагадував про осінь, яка наближалась. А в танцювальній залі, на тлі драпірування із шовкового лілового крепу, на якому були вишиті шістнадцятипелюсткові хризантеми, все так само невтомно гойдалися хвилі мережив і квітів. І все так само підхльоскував вихор звуків оркестру цей людський потік.
Жвава розмова і сміх на балконі порушували нічну тишу. А коли в темному небі над соснами спалахнув феєрверк, у всіх вирвалися голосні вигуки захвату. Акіко весело перемовлялася з подругами. Раптом вона помітила, що офіцер, який притримував її за лікоть, задумливо милується місячною ніччю, що спустилася над парком. Акіко подумала, що він страждає від ностальгії, і, зазирнувши йому в обличчя, запитала не без кокетства:
— Ви, напевно, думаєте зараз про свою батьківщину?
Офіцер, в очах якого, як і до цього, таїлась усмішка, повільно повернувся до неї. І замість того, щоб сказати «нон», погладив її, мов дитину, по голові.
— Про що ж ви тоді думаєте?
— Спробуйте відгадати.
Ті, що стояли на балконі, раптом знову загомоніли — наче налетів порив вітру. Офіцер і Акіко, ніби змовившись, змовкли, спрямувавши погляди у нависле над соснами нічне небо. Там повільно згасали червоні й зелені вогні феєрверка, що яскравими спалахами розганяли пітьму. Феєрверк видався Акіко настільки прекрасним, що їй навіть стало сумно.
— Я думаю про феєрверк. Про те, що життя наше подібне до феєрверка, — відповів офіцер повчальним тоном, дивлячись згори вниз в обличчя Акіко.