Щоправда, вдоволеність ця була до пори зовсім без відповіді. Він і завжди так жив: усе, що робив, робив від доброго серця. Інакше хіба сказав би він тоді, в бесіді з Сіко, — а вони подовгу розмовляли при світлі паперового ліхтаря, товариша безсонної ночі, особливо ж тлумачачи значення поняття «синівський обов’язок», — так от, хіба сказав би він, що має намір слугувати Вчителю, як слугують батькам, і вдався в міркування про це! Та в цей час він, гордий усвідомленням власної бездоганності, побачив, як по лицю Сіко, людини поганої, промайнула посмішка, і раптом зрозумів, що колишня гармонія в його душі прийшла до розладу. Й тоді йому відкрилася причина цього розладу. Вона полягала в тому, що в душі його тепер одночасно живуть та сама, але вперше ним помічена вдоволеність і критичне ставлення до неї.
Він, як і раніше, віддавався невсипущим турботам про Басьо в тяжкій його недузі, коли не можна було поручитися навіть за завтрашній день, але хіба турбувався він тепер хоча б про його здоров’я? Він даремно дивився на свої старання вдоволеним поглядом. Йому було соромно, як це буває в таких випадках з усякою чесною перед собою людиною. Він відчував, що суперечність між вдоволеністю та каяттям уже зв’язує його. Саме під поглядом Сіко, ледве він наштовхувався очима на його всміхнене лице, він усе чіткіше усвідомлював у собі це почуття вдоволеності й через те все частіше та з наростаючою суворістю помишляв про власну нікчемність. І так усе тривало не один день; коли ж настав час останнього ковтка води, морально охайний, та несподівано легко збудливий Кьорай під тягарем названої суперечності зовсім втратив присутність духу. Це було вартим співчуття, але це було цілком природно!
Він узяв паличку з білою пір’їнкою на кінці з рук Кікаку, і все в ньому якось міцно стислось, але коли він почав водити нею по губах Басьо, то вже не міг стримати хвилювання: дрож безперервно проймав його.
На щастя, перлини сліз обважнили в ту мить його вії, і решта учнів, навіть гострий на язик Сіко, витлумачили причину збудження виключно скорботою.
Знизавши плечима, обтягнутими світло-коричневою з дрібним візерунком тканиною, Кьорай боязко пробрався на своє місце, після чого вклав паличку в руки Дзьосо.
Незворушний крем’язень Дзьосо, смиренно опустивши очі і щось тихенько бурмочучи собі під ніс, спокійно зволожив губи Вчителя. Його схилена постать мала в цю хвилину вельми імпозантний вигляд.
Несподівано з кутка вітальні почувся жахливий сміх. Принаймні всім здалося, що почувся саме сміх. Справжнісінький регіт! Піднімався він звідкілясь із кишок: горло й губи не пускали його, та втримати не могли, і він мовби клаптями вивергався з ніздрів. Не те, щоб усі вони тут втратили здатність сміятися. Просто насправді це було риданням — риданням, яке, захлинаючись од сліз, хотів перебороти Сейсю, та груди його не витримали, ридання вирвалося на волю і здійнялося до вершин скорботи. Можливо, багато хто з учнів згадав зараз рядки Вчителя, складені ним на спомин про Іссьо, що так рано пішов:
Оссю й сам ледве не задихався від сліз, але для нього в цих жахливих риданнях було щось надмірне. Якщо вже тобі бракує м’якої стриманості, то напруж волю і опануй себе! Словом, він не міг не переживати неприємного відчуття, слухаючи ридання Сейсю. Та характер цієї неприязні? До якої міри вона йшла від його розуму? В голові прозвучало: «Не можна!» — та в якусь мить серце його при звуках скорботного голосу Сейсю здригнулось, і очі защипало від набіглих сліз. Так, ридання Сейсю були неприємні йому. Юнак і потім незмінно тримався тієї думки, що плакати — значить принижувати свою гідність. І все ж таки зараз сльози переповнювали очі. Оссю вчепився обома руками в коліна і схлипнув.
Та не тільки Оссю занадто явно виявив свої почуття. Зашморгав носом іще хтось із тих, хто сидів у ногах. Голос Оссю уривчасто затремтів, передаючи своє тремтіння сумному холоду вітальні. Й серед цих тужливих звуків Дзьосо, погойдуючи чотками зі священного фігового дерева, що звисали із зап’ястя, знову статечно повернувся на своє місце, а до узголів’я присунувся Сіко, який сидів до цього напроти Кікаку й Кьорая. Але, здається, в господаря хатини «Квіти на світанні», відомого своєю схильністю до іронії, були достатньо міцні нерви, щоб не піддатися настрою присутніх і не проливати марних сліз. На його смуглому лиці блукало незмінно насмішкувате презирство до людей. Зі своєю незмінною здатністю чудово триматися на зустрічному вітрі він одним легким рухом зволожив пір’їнкою губи Вчителя. Все так! Одначе безперечно, що навіть він переживав зараз, хоч і на свій лад, якесь глибоке почуття.