Днів п’ять тому Вчитель промовив: «Гадав я, що помру на підстилці з трави, а узголів’ям буде мені земля, і тепер я більше за все радію з того, що збулося моє заповітне бажання і я покидаю цей світ на такій чудовій постелі», — і він повторив це не один раз, дякуючи їм за турботу. Та хіба не однаково де: серед випалених зимою полів чи у вітальні у Ханая Нідзаемона? Адже тільки нещодавно їх, що подають тепер Учителю останній ковток води, турбувало те, що він усе ще не склав свого передсмертного вірша. Ще вчора вони будували плани, як по смерті його вони укладуть його хоку в «Ізборник». Навіть сьогодні, зараз, вони дивляться на того, хто з кожною хвилиною наближається до своєї кончини, поглядом прискіпливого спостерігача, ніби знаходячи в цьому особливу приємність! Якщо ж зробити ще один крок і вдатися до іронії, то чому б не припустити за цим їхнім угляданням відповідного розділу майбутніх «Записок про кончину старця Басьо», які вони неодмінно напишуть завтра або іншого вільного дня?
Виходить, думка про них поетів з інших шкіл, сильні та слабкі сторони побратимів-учнів, власний інтерес, — коротше, все, що не мало ніякого відношення до неминучої смерті Вчителя, — ось що, виявляється, керувало їхніми головами, коли вони доглядали його?! Через те ж бо й мав рацію Вчитель, і збувається вгадане у вірші: його кістки вибілить вітер серед безмежних випалених полів людського життя. І всі вони, його учні, сумують за самими собою — тими, що втратили Вчителя. Не за майстром, який помирає у злиднях там, серед випалених полів, журяться вони, а журяться за самими собою — тими, що втратили майстра тут, у сутінках цього вечора. Так що ж, гудити їх за це з точки зору високої моралі? Вони — люди, і жорстокість властива їм від народження…
Поринаючи в такі безрадісні роздуми, але й тріумфуючи в душі, що він може в них поринати, Сіко завершив обряд, поклав паличку з пір’їною в миску з водою і, обвівши пильним і насмішкуватим поглядом заплаканих учнів, не кваплячись повернувся на своє попереднє місце.
Майже всі вони, так само як добряга Кьорай, із самісінького початку страждали від його байдужості, й недавнє відчуття тривоги знову, начеб заново з подвійною гостротою, охопило їх. Лише Кікаку робив вигляд, що це неприємно зачіпає його: йому, мабуть, набридло повсякчасне прагнення Сіко зберігати холоднокровність за будь-яку ціну!
Після Сіко настала черга Інембо. Підсмикнувши з-під колін поли чорної скорботної одежі, він проповз трохи вперед, і тут, якоїсь недопильнованої миті, у Басьо почалась агонія. Лице його зблідло ще дужче, дихання переривалося, мовби він час від часу забував про нього; потім наче згадував, і горло, здригнувшись, роздувалося, й безсиле повітря проходило, торкаючи зволожені губи. Та вже в глибині горла двічі чи тричі майже нечутно булькнула мокрота. Вдихи і видихи поступово слабшали. І коли Інембо з білою пір’їнкою в руці схилився над узголів’ям, він зненацька відчув страх, і страх цей не був пов’язаний з болісним передчуттям відходу Вчителя. Це був навряд чи не безпричинний страх того, що, можливо, він сам, першим, вирушить за Вчителем! Та оскільки це був безпричинний страх, то, переживши його одного разу, він уже був не в змозі йому чинити опір, хоч як старався. Як один з тих, кого сама думка про смерть кидала у хворобливий трепет, Інембо давно й часто замислювався про власну кончину. Навіть коли він бурлакував по країні, обходячи місцевість за місцевістю заради прославлення високого мистецтва хоку, навіть тоді він переживав огидний жах від цієї думки та обливався потом, внаслідок чого щоразу, коли він чув про чию-небудь смерть, він думав: як добре, що це не я! І це заспокоювало його. Та водночас він запитував себе: а що буде, коли помру я? І він знову поринав у неспокій.
Випадок із Басьо не становив винятку. Це було на самісінькому початку, коли ще не таким помітним було наближення кончини… Сонце зимового дня освітлювало сьодзі. Чистий запах нарцисів, які прислала пані Сонодзьо, струменів у вітальні. Бажаючи втішити Вчителя, учні розташувалися навколо постелі й почали складати строфи віршів. Але все та ж роздвоєність не відпускала Інембо, він блукав у ній, наче раз у раз потрапляючи із темряви на світло та із світла в темряву. Коли ж фатальна хвилина наблизилася до них упритул, коли в день першої зимової мжички — незабутньої, прославленої Майстром мжички — Мокусецу, бачачи, як той уже не має сил покуштувати навіть улюблених ним груш, розгублено опустив голову, тоді спокій Інембо почав усе щільніше обволікатися неспокоєм, аж поки щез у ньому зовсім. «А здається, я скоро помру», — подумав Інембо. Тоді прийшов страх і грізною холоднуватою тінню вкрив його душу. Ось чому коли він підсів до узголів’я і ретельно, начеб виводячи надгробний напис, почав рухати білою пір’їнкою над губами Вчителя, то, заворожений цим страхом, він навряд чи наважився подивитись йому просто в обличчя. Ні, не так! Один раз він, здається, подивився, та саме цієї миті почув він, як у горлі в Басьо тихенько булькнула застояна мокрота, і мужність, яку він дбайливо зберігав, розсипалася на порох. І, стискаючи невелике своє тіло в клубок, він повернувся на місце і сидів тепер, насуплюючи своє й без того насуплене лице, сидів, стараючись відвести погляд куди-небудь угору, щоб не бачити нічиїх облич, і безперервно чув при цьому власний голос, який бринів десь на самісінькій глибині слуху: «Так, услід за Вчителем, може статися, помру і я. Напевно, моя черга…»