Не дивно, що величезна гора золота, яка й у возі ледве вмістилась, уся безслідно розтала за якихось три роки.
— Про що ти думаєш?
Утретє з’явився перед Ду Цзи-чунем старий, сліпий на одне око й косий не друге око, й задав йому все те ж знайоме запитання. Юнак, як можна здогадатися, знову стояв під Західною брамою Лояна, сумно дивлячись на триденний місяць, який тьмяно світив крізь весняний серпанок.
— Я? Ніде мені сьогодні голову прихилити. Я думаю, що мені робити.
— Он як! Жаль мені тебе. Але я дам тобі добру пораду. Стань так, аби вечірнє сонце відкинуло твою тінь на землю, й копай уночі там, де позначиться в неї твій поперек. Викопаєш цілого воза…
Не встиг старий договорити, як Ду Цзи-чунь раптом підвів руку й перервав його:
— Ні, не треба мені золота.
— Тобі не треба золота? Ха-ха-ха, виходить, набридло тобі купатися в розкоші.
Старий із сумнівом пильно подивився на Ду Цзи-чуня.
— Ні, не розкіш мені спротивилася. Гірше того! Я втратив любов до людей, — різко сказав Ду Цзи-чунь із спохмурнілим обличчям.
— Оце цікаво! Чому ж ти втратив любов до людей?
— Усі люди на світі, скільки їх є, не знають жалю. Коли я був багачем, мені лестили, запобігали переді мною, а коли я зубожів, погляньте-но! Навіть доброго погляду не кинуть у мій бік. Як подумаю про це, не хочу більше бути багачем.
Почувши ці слова Ду Цзи-чуня, старий раптом лукаво всміхнувся:
— Он воно як! Ти не схожий на інших молодих людей, усе прекрасно розумієш. Так, значить, ти тепер хочеш жити злидарем, але зате спокійно?
Ду Цзи-чунь трохи повагався. Та потім, очевидно, зважившись, благально поглянув на старого і сказав:
— Ні, така доля не по мені! Я хотів би стати вашим учнем і осягнути таємницю безсмертя! Не крийтеся від мене! Адже ви маг-самітник, наділений вищою мудрістю. Хіба інакше могли б ви за одну тільки ніч зробити мене першим багачем у Піднебесній? Прошу вас, будьте моїм наставником і навчіть мене мистецтва магії.
Старий трохи помовчав, зсунув брови, наче роздумуючи про щось, а потім з усмішкою охоче погодився:
— Так, дійсно, я даос-самітник на ім’я Те Ґуан-цзи, живу в горах Емей-шань. Коли я тебе вперше побачив, то мені здалося, що ти здатен зрозуміти істинну суть речей. Ось чому я двічі зробив тебе багачем, а тепер, якщо вже ти так дуже хочеш стати магом-самітником, я візьму тебе в учні.
Нічого й казати про те, як зрадів Ду Цзи-чунь. Не встиг старий Те Ґуан-цзи договорити, як він уже почав одбивати перед ним земні поклони.
— Ні, не дякуй мені так старанно. Чи станеш ти великим магом-самітником чи ні, залежить лише від тебе самого. Якщо ти не створений для цього, вся моя наука не допоможе. Ну, що буде, те й буде, а зараз ми удвох з тобою вирушимо в глиб гір Емей-шань. За єдину мить перелетимо туди по небу.
Те Ґуан-цзи підняв із землі щойно зрізану бамбукову паличку і, тихо бурмочучи якесь заклинання, сів разом з Ду Цзи-чунем верхи на неї, як на коня. Й раптом — хіба це не диво? — бамбукова паличка зі страшенною швидкістю знялась у небо, подібно до дракона, і помчала по ясному вечірньому небу.
Ду Цзи-чунь, завмираючи від страху, боязко подивився вниз. Але там, у самісінькій глибині призахідної заграви, виднілися тільки зелені гори.
Даремно він шукав поглядом Західну браму столиці (мабуть, вона потонула в тумані). Сиві пасма волосся старого Те Ґуан-цзи розметалися по вітру. Він голосно заспівав пісню:
Бамбукова паличка з двома вершниками на ній плавно опустилася на гору Емей-шань, там, де широка скеля нависла над глибокою ущелиною. Очевидно, було це на великій висоті, тому що світила Семизір’я, що сяяли посеред неба, зробилися завбільшки з чайну чашку. Само собою, людей там одвіку не бувало, й тиша, порушена тільки на мить, одразу ж запанувала знову.
Лише чутно було, як на гірській вершині, десь над самою головою, глухо шумить від нічного вітру самотня, зігнута негодою сосна.
Коли обидва вони опустилися на скелю, старий посадив Ду Цзи-чуня спиною до прямовисної стіни.