— Не турбуйся про нас. Хай що завгодно станеться з нами, тільки б ти був щасливий. Це для нас найвища радість. Хай погрожує владика підземного царства, не відповідай йому, якщо так треба…
О, це був добре знайомий ніжний голос його матері! Ду Цзи-чунь мимоволі розплющив очі. Одна зі шкап, які безсило лежали на землі, сумно й пильно дивилася йому в обличчя. Його мати серед нестерпних мук була наповнена співчуттям до сина й зовсім не сердилася за те, що через нього чорти шмагають її залізними бичами. Ниці люди, бувало, лестили йому, коли він був багачем, і відверталися від нього, коли він ставав жебраком. А тут — яка прекрасна доброта! Яка дивовижна стійкість! Ду Цзи-чунь забув усі застороги старого. Бігом, ледве не падаючи з ніг, кинувся він до напівмертвої коняки, обома руками обняв її за шию і, проливаючи сльози, голосно закричав: «Матусю!»
Почувши звук власного голосу, Ду Цзи-чунь раптом опам’ятався. Він, як і раніше, стояв біля Західної брами Лояна, залитої сяянням вечірнього сонця. Оповите весняним серпанком небо, тонкий триденний місяць, безперервний потік людей і повозів — усе було таким же, як і тоді, коли він не полетів іще на гору Емей-шань.
— Ну, що? Хіба ти годишся мені в учні? Хіба можеш бути даосом-самітником? — сказав з усмішкою дід, на одне око сліпий, а на друге — косий.
— Не можу. Не можу. Й дуже радий, що не можу. — Ду Цзи-чунь, з обличчям, іще мокрим од сліз, міцно стиснув руку старому. — Та нехай би навіть я став магом-самітником! Хіба можна мовчати, коли перед Палацом незліченних душ шмагають бичами твоїх батька й матір?
— Якби ти промовчав, знай, я б убив тебе на місці! Даосом-самітником тобі не бути, це ти зрозумів. Багачем бути тобі обридло. Ким же тепер ти хочеш стати?
— Ким завгодно, тільки б жити чесно, по-людськи.
Голос Ду Цзи-чуня звучав, як ніколи раніше, світло й радісно.
— Не забувай же своїх слів. Прощавай, ми з тобою більше не зустрінемось.
Те Ґуан-цзи пішов було геть із цими словами, та раптом зупинився й повернувся до Ду Цзи-чуня:
— О-о, на щастя, згадав! Є в мене маленький будиночок на південному схилі гори Тайвань. Дарую тобі цей будиночок разом з полем. Іди туди й оселися там. Якраз там персики оце зацвіли, — весело додав він.
Січень 1920 р.
Осінь
За Нобуко від часу її перебування в жіночому коледжі закріпилася слава талановитої. Майже ніхто не сумнівався в тому, що рано чи пізно вона виступить на терені літератури. І дехто навіть поширював чутки, буцім вона ще в університеті написала автобіографічний роман на триста з гаком сторінок. Одначе по закінченні університету виявилося, що при матері, що вдовувала з двома доньками на руках — Нобуко та її молодшою сестрою Теруко, яка ще не закінчила школи, — не дуже-то повернеш на своє, та й узагалі не обійшлося без різних ускладнень. І тому, перш ніж взятися за писання, вона змушена була, як це зазвичай ведеться на світі, почати з заміжжя.
У неї був двоюрідний брат Сюнкіті. На той час він іще значився студентом філологічного факультету, але в майбутньому, видно, мав намір вступити до лав письменників. Нобуко давно вже була зі своїм кузеном-студентом у гарних стосунках. А відтоді як у них з’явилися спільні літературні інтереси, їхні стосунки стали ще більш дружніми. Тільки, на відміну від Нобуко, Сюнкіті не виявляв ніяких ознак схиляння перед модним на той час толстовством. Він увесь час сипав іронічними зауваженнями та афоризмами в дусі Франса. Така насмішкуватість Сюнкіті подеколи сердила в усьому серйозну Нобуко. Але, навіть сердячись, вона мимоволі відчувала в іронії й афоризмах Сюнкіті щось таке, чого вона не могла зневажати.
Тому під час перебування в коледжі вона частенько ходила з ним на виставки та концерти. Втім, здебільшого їх супроводжувала й її молодша сестра Теруко. І дорогою з дому, і на шляху додому вони невимушено сміялися та базікали. Тільки сестричка Теруко іноді опинялася поза розмовою. Та вона з дитячим інтересом розглядала в вітринах парасолі й шовкові шалі, мабуть, не відчуваючи особливого невдоволення від того, що з нею не рахувались. А втім, заледве помітивши це, Нобуко неодмінно змінювала тему й зараз же старалася знову долучити сестру до розмови. Одначе першою забувала про Теруко завжди сама Нобуко. А Сюнкіті, буцім аж ніяк усім цим не цікавлячись, як і раніше, весело жартуючи, йшов повільно великими кроками у запаморочливому людському потоці.
Само собою, стосунки між Нобуко та Сюнкіті в очах усіх, хто їх знав, були достатньою підставою для припущень, що з часом вони одружаться. Однокурсниці заздрили її майбутньому, ревнували її. Й особливо дуже (хоч як це смішно) ревнували ті, хто не знав Сюнкіті. Сама Нобуко, з одного боку, заперечувала справедливість їхніх здогадів, з другого — навмисно давала відчути, що вони не позбавлені підстав. Таким чином, у коледжі її однокурсниці завжди уявляли собі її та Сюнкіті разом, зовсім як на фотографії жениха та нареченої.