Одначе по закінченні коледжу Нобуко всупереч усім очікуванням раптом вийшла заміж за одного молодика, випускника Вищого комерційного училища, який мав найближчим часом вступити на службу в торговельну фірму. І через два-три дні після весілля вона разом із чоловіком виїхала до Осаки, на місце його служби. Із розповідей тих, хто проводжав її на Центральному вокзалі, Нобуко, така ж, як завжди, з ясною усмішкою втішала та підбадьорювала сестру Теруко, готову щомиті розплакатись.
Подруги Нобуко дивувалися. До цього здивування домішувалися й дивна радість, і ревнощі, але зовсім в іншому розумінні, ніж раніше. Одні вірили в Нобуко і приписували все волі матері. Інші сумнівалися в ній і говорили, що її почуття змінилися. Та вони не могли самі не розуміти, що всі ці пояснення не більш ніж здогади. Чому вона не вийшла заміж за Сюнкіті? Деякий час після її від’їзду вони при кожній зустрічі неодмінно серйозно обговорювали це питання. А потім, через два місяці, про Нобуко зовсім забули. Зрозуміло, і пересуди про роман, який Нобуко мала написати, — також.
Нобуко тим часом в одному з передмість Осаки створювала домашнє вогнище, що мало дати щастя. Їхній будинок стояв у сосновому гаю, в місці, виключно тихому навіть для цього району. Запах соснової смоли та сонячне світло — усе це за відсутності чоловіка завжди заповнювало живу тишу нового будинку з мезоніном. У такі тихі надвечірні години Нобуко іноді чомусь замислювалась і тоді, висунувши шухляду робочого столика, розгортала складений на дні його рожевий поштовий папір. На цьому папері дрібно пером написано було ось що:
«…як подумаю про те, що сьогодні я проводжу останній день із моєю сестрою, навіть цієї хвилини, коли пишу, в мене весь час ллються сльози. Сестрице! Будь ласка, будь ласка, простіть мене. Теруко не знає, чим їй відповісти на благородну жертву сестри. Сестриця зважилася на це одруження заради мене. Нехай вона каже, що це не так, я все прекрасно розумію. Того вечора, коли ми разом були в театрі Тейкоку, сестриця запитала мене, чи кохаю я Сюн-сана. Коли цей лист пропав, я, далебі, дуже досадувала на сестрицю. (Простіть мене! Вже за це одне не знаю, як мені просити пробачення.) Ось чому того вечора й сердечні слова сестриці видалися мені насмішкою. Я розсердилася й навіть не відповіла як слід — сестриця, мабуть, не забула. Та коли через декілька днів раптом одразу вирішилося заміжжя сестриці, я готова була померти, лише б випросити в неї пробачення. Сестриця також кохає Сюн-сана. (Не приховуйте, я добре знаю!) Коли б тільки не її турботи про мене, вона неодмінно вийшла б за нього сама. І все ж таки сестриця стільки разів мене запевняла, що не думає про Сюн-сана. І нарешті зважилася на заміжжя, до якого в неї зовсім не лежала душа. Люба сестрице! Чи пам’ятаєте ви ще, як я сьогодні прийшла з куркою в руках і сказала їй: «Попрощайся з сестрицею! Вона їде до Осаки!» Я хотіла, щоб і моя курка просила пробачення в сестриці! І навіть мама, яка ні про що не знає, також заплакала.
Сестрице! Завтра ви поїдете до Осаки. Але, будь ласка, ніколи не забувайте вашої Теруко! Теруко щоранку, годуючи курку, згадує про сестрицю й нищечком плаче…»
Щоразу, коли Нобуко читала цього зовсім дитячого листа, в неї наверталися сльози на очі. Особливо невимовно щеміло в неї серце на згадку про Теруко тієї хвилини, коли вони на вокзалі заходили до вагона й сестра нищечком упхала їй у руку цього листа. Але чи дійсно її заміжжя було від початку до кінця жертвою, як це видавалось її сестрі? Такі сумніви після щойно пролитих сліз лягали на її душу тягарем. Аби позбутися цього тягаря, Нобуко зазвичай тихо поринала в приємний смуток. Тихо, дивлячись на те, як за вікном сонячне проміння, що освітлює сосновий ліс, потроху забарвлюється призахідною жовтизною…
Три місяці по весіллі вони, як і всякі молодята, провели щасливо.
Чоловік Нобуко був трохи жіночний, мовчазний. У нього була звичка щодня, прийшовши зі служби, проводити після вечері кілька годин з Нобуко. Ворушачи гачком своє плетіння, Нобуко розповідала йому про романи та драми, що останнім часом набули широкого розголосу. Іноді в цих розповідях прохоплювався світогляд студентки жіночого коледжу, що відгонив християнством. Чоловік, розчервонівшись од випитої за вечерею горілки, слухав її з цікавістю, опустивши на коліна недочитану вечірню газету. Але чого-небудь схожого на власну думку він ніколи не висловлював.