Майже щонеділі вони на цілий день вирушали відпочивати куди-небудь у місця для прогулянок, в Осаку або поблизу. Якщо їм доводилось користуватися поїздом або трамваєм, Нобуко завжди впадала у вічі брутальність жителів Кансай, які не соромились їсти й пити абиде. І вона з особливим задоволенням думала про те, як благородно тримається її тихий чоловік. Дійсно, здавалося, серед цих людей елегантна постать її чоловіка, починаючи з капелюха й піджака аж до жовтих черевиків на шнурках, поширює якусь особливу, схожу на запах туалетного мила атмосферу охайності. А коли одного разу під час літньої відпустки вони вибрались подивитися на дівчат-танцівниць і вона порівняла чоловіка з товаришами по службі, що випадково опинилися в тому ж чайному будиночку, то мимохіть відчула щось схоже на гордість. Але чоловік, на її здивування, поставився до своїх вульгарних товаришів по службі, очевидно, вельми приязно.
Тим часом Нобуко згадала про давно вже занедбану літературну роботу. І от за відсутності чоловіка вона почала на годинку-дві сідати за стіл. Чоловік, почувши про це, сказав: «Що ж, врешті-решт будеш письменницею», — і його ніжний рот склався в усмішку. Але хоча Нобуко й сідала за стіл, всупереч її очікуванням перо не рухалось. І вона раз у раз ловила себе на тому, що сидить, спершись на руку, і байдужливо прислухається до хору цикад у сосновім гаю, що дрімає під пекучим небом.
Та ось, коли останній період спеки вже готовий був змінитися ранньою осінню, одного разу, вирушаючи на службу, чоловік захотів змінити пропітнілий комірець. На жаль, жодного комірця вдома не виявилося, всі було здано до пральні. Чоловік, завжди привітний, невдоволено насупився. Пристібаючи підтяжки, він — чого раніше ніколи не траплялося — ущипливо сказав:
— Погано, якщо ти лише й знаєш, що писати романи.
Нобуко мовчала і, опустивши очі, зчищала пилюку з піджака.
Через два-три дні ввечері чоловік, почавши із вміщеної у вечірній газеті статті з продовольчого питання, заговорив про те, чи не можна ще трохи зменшити місячні витрати.
— Не вічно ж тобі залишатися студенткою! — вирвалось у нього.
Нобуко, байдуже відповідаючи, вишивала чоловікові краватку. Чоловік із зовсім несподіваною наполегливістю гнув своєї.
— Ось хоча б ця краватка — хіба не дешевше купити готову? — сказав він роздратовано.
Вона знову промовчала. Врешті-решт чоловік, насупившись, упнувся в якийсь свій комерційний журнал. Але коли світло в спальні було погашено, Нобуко, лежачи спиною до чоловіка, майже пошепки промовила:
— Я не буду більше писати романів.
Чоловік не відповів. Трохи згодом вона ще тихше повторила те ж саме. Й одразу ж по тому заплакала. Чоловік злегка посварив її. Все ж таки й після цього чулось її уривчасте схлипування. Та потім Нобуко раптом міцно пригорнулася до чоловіка…
Наступного дня вони зробилися дружніми чоловіком і жінкою, як було раніше.
Та невдовзі сталося так, що й після полуночі чоловік іще не повернувся зі служби. Коли ж він урешті прийшов, то від нього тхнуло горілкою й він не міг зняти з себе макінтош.
Нобуко, нахмуривши брови, швидко переодягла чоловіка. А він, насилу володаючи язиком, іще й відпустив шпильку:
— Сьогодні ввечері мене не було вдома, певно, роман здорово просунувся!
Декілька разів із його жіночних губів злітали такі слова. Коли цього вечора Нобуко вкладалася спати, з очей у неї мимоволі покотилися сльози. Якби це бачила Теруко, як би плакала вона разом із нею! «Теруко! Теруко! Єдиний мій захист — це ти…» — не раз подумки зверталася Нобуко до сестри, мучачись тим, що від сплячого чоловіка тхне винним перегаром, і переверталась у постелі всю ніч, не змикаючи очей.
Але й це наступного дня закінчилося тим, що вони само собою непомітно помирились.
Так це повторювалося не раз і не двічі, а тим часом настала пізня осінь. Нобуко все рідше сідала за стіл і все рідше бралася за перо. В цей час і чоловік уже не вислуховував її розмов про літературу з колишньою цікавістю. Вечорами, сидячи одне проти одного за хібаті, вони марнували час у дріб’язкових розмовах про домашнє господарство. Такі теми для чоловіка, принаймні після вечірньої горілки, викликали найбільший інтерес. Усе ж таки іноді Нобуко дивилася на нього з жалем. Але він, ні про що не підозрюючи, покусуючи нещодавно відпущену борідку, відвертіше, ніж завжди, говорив із замисленим виглядом: