— Якби хоч пішли діти…
Тим часом невдовзі у щомісячних журналах почало з’являтись ім’я двоюрідного брата. Вийшовши заміж, Нобуко, мовби забувши про Сюнкіті, припинила листування з ним. Тільки з листів сестри вона знала, щî з ним, — що він закінчив університет, що він організував із товаришами журнал. Вона й не виявляла бажання знати про нього скільки-небудь більше. Та коли бачила в журналах його оповідання, на серці в неї ставало тепло, мов у колишні часи. Перегортаючи сторінки, Нобуко всміхалася сама до себе. Сюнкіті і в своїх оповіданнях застосовував, як Міямото Мусасі, два мечі — іронію та гумор. Їй, одначе, — можливо, безпричинно, — здавалося, що за цією веселою іронією відчувається якесь розчарування, раніше йому невластиве. Й думала вона про це не без самозвинувачення.
Відтепер Нобуко почала триматися відносно чоловіка ще ніжніше. За охололим до ночі хібаті чоловік бачив її завжди ясно усміхнене обличчя. Це обличчя було напудрене і здавалося молодшим, ніж раніше. Розкладаючи своє рукоділля, вона вголос перебирала спогади про час їхнього весілля в Токіо. Те, що вона так докладно це пам’ятала, було для чоловіка й несподівано, і приємно. «Ти навіть це пам’ятаєш!» — жартував він, і Нобуко відповідала йому тільки мовчазним лагідним поглядом. Але чому це так врізалося в її пам’ять — вона іноді дивувалася сама собі.
Невдовзі лист матері повідомив Нобуко, що вона приготувала весільні подарунки для молодшої доньки. У листі говорилося також, що Сюнкіті перед весіллям з Теруко перебрався до нового будинку в передмісті, в районі Яманоте. Нобуко відразу ж написала матері й сестрі довгого вітального листа. «Ми тут лише вдвох, без служниці, й тому, хоч як жаль, на весілля я не зможу приїхати…» Й коли вона так писала, її пензлик (чому — вона сама не знала) зупинявся не раз на папері. Тоді вона підводила очі й дивилася на сосновий гай за вікном. Сосни темніли густою зеленню під блідим зимовим небом.
Увечері Нобуко говорила з чоловіком про заміжжя Теруко. Чоловік, зазвичай злегка посміхаючись, із цікавістю слухав, як Нобуко наслідує манеру сестри розмовляти. А Нобуко здавалося чомусь, немовби вона розповідає про Теруко самій собі.
— Ну, спати час! — зауважив через декілька годин чоловік, погладжуючи свою м’яку борідку, і ліниво підвівся від хібаті. Нобуко, роздумуючи, що подарувати сестрі, щось креслила щипцями на золі і раптом, підвівши голову, сказала:
— А дивно, мені здається, наче і в мене з’явився брат.
— Ну, звичайно, якщо в тебе є сестра! — сказав чоловік, але на ці слова вона, як і до цього задумливо дивлячись перед собою, нічого не відповіла.
Весілля Теруко й Сюнкіті відбулося в середині грудня. Того дня перед полуднем посипався білий лапатий сніг. Нобуко, поснідавши на самоті, довго не могла позбутися запаху риби, яку вона їла на сніданок. «Можливо, в Токіо також іде сніг», — думала вона, прихилившись до хібаті в напівтемній їдальні. Сніг пішов густіший. А присмак риби в роті вперто не зникав.
Восени наступного року Нобуко разом із чоловіком, якого послано у службове відрядження, після дворічної відсутності знову ступила на вулиці Токіо. Але в чоловіка в розпорядженні було всього декілька днів; зайнятий справами, він майже не мав можливості піти з нею куди-небудь і лише на декілька хвилин заглянув з нею до її матері. Тому, вирушивши провідати сестру та її чоловіка в їхній новій квартирі у передмісті, Нобуко, зійшовши на кінцевій заміській зупинці трамвая, похитувалась у колясці рикші самотою.
Їхній будинок стояв на самій околиці, де вулиці вже підходили до полів. Але по боках тіснилися ряди нових будиночків, які, видно, здавали внайми. Ворота з піддашшям, живі оплоти, білизна, розвішана на жердинах для просушування, — усе це повсюди було однакове. Цей буденний вигляд жител трохи розчарував Нобуко.
Але коли вона біля входу гукнула господарів, назустріч їй раптом вийшов сам кузен, Сюнкіті. Побачивши рідкісну гостю, він, як бувало раніше, закричав:
— Ти?
Нобуко помітила, що волосся в нього не таке вихрясте й погано підстрижене, як раніше.
— Давно не бачились.
— Заходь! На жаль, я сам.
— А Теруко? Немає вдома?
— Пішла у справі. І служниця також.
Нобуко, якось дивно ніяковіючи, тихо зняла в кутку передпокою пальто з елегантною підкладкою.
Сюнкіті провів її до невеликої кімнати — кабінету і водночас вітальні. Повсюди купами лежали книги. Навколо столика з темно-червоного сандалового дерева, на який крізь ледь розсунуті сьодзі світило призахідне сонце, газет, журналів, рукописів було розкидано стільки, що не підступитись. Єдине, що серед усього цього свідчило про присутність молодої дружини, — це прихилене до стіни токонома нове кото. Нобуко деякий час не зводила здивованих очей з цього умеблювання.