— Що ти приїздиш, я знав із листа, та що приїдеш сьогодні — не гадав. — Запалюючи цигарку, Сюнкіті кинув на гостю теплий погляд. — Ну, як живеться в Осаці?
— А Сюн-сан як? Щасливий? — Нобуко також після перших же слів відчула, як у ній оживає зовсім колишнє тепле почуття. Обтяжливі спогади цих двох років, коли вони навіть майже не листувалися, всупереч очікуванню не створювали незручності.
Гріючи руки біля хібаті, вони говорили про те про се. Літературні твори Сюнкіті, новини про спільних знайомих, порівняння Токіо та Осаки… Тем для розмови знаходилося стільки, що всіх було не охопити. Але, ніби змовившись, вони зовсім не торкалися повсякденного життя. Й це ще дужче змушувало Нобуко відчувати, що вона розмовляє з двоюрідним братом.
Інколи, одначе, між ними залягало мовчання. Щоразу в цих випадках Нобуко, все так само всміхаючись, опускала погляд на золу в хібаті. Сама собі не зізнаючись, вона тривожно чогось очікувала. Тоді, навмисне чи випадково, Сюнкіті відразу ж знаходив нову тему для розмови і завжди розбивав її очікування. Нобуко мимоволі поглядала на Сюнкіті. Але він спокійно палив цигарку, і лице його зберігало вираз цілковитої невимушеності.
У цей час повернулася додому Теруко. Побачивши сестру, вона так зраділа, що несила було простягти до неї руки. У Нобуко губи всміхались, а на очі вже наверталися сльози. Обидві вони, забувши про Сюнкіті, почали розпитувати одна одну й розповідати одна одній про своє життя за ці роки. Теруко, жвава, з рум’янцем на щоках, не пропустила нагоду розповісти навіть про курей, яких вона й нині розводила. Сюнкіті з цигаркою в роті, задоволений, дивився на них і, як і раніше, тільки посміхався.
Тут прийшла і служниця. Сюнкіті взяв пачку листівок, яку вона принесла, і, всівшись за стіл, забігав пером. Для Теруко те, що і служниця також виходила, очевидно, виявилося несподіванкою.
— Значить, коли сестриця прийшла, нікого не було.
— Еге ж, сам Сюн-сан.
Нобуко здавалося, що відповісти так — значить змусити себе бути спокійною. Тоді Сюнкіті, не обертаючись, сказав:
— Подякуй чоловікові. І чай також я влаштував.
Теруко перезирнулася з сестрою й пустотливо засміялась. Але чоловікові вона навмисне не відповіла.
Потім Нобуко з сестрою та її чоловіком сіли за стіл вечеряти. Як пояснила Теруко, яйця, подані на стіл, були від власних курей. Сюнкіті, пригощаючи Нобуко вином, висловлював різні думки в дусі соціалістів, на зразок таких: «Людське життя побудоване на грабунку. Починаючи хоча б із цих яєць!» Незважаючи на це, з них трьох найдужче полюбляв яйця, без сумніву, сам Сюнкіті. Теруко здалося це кумедним, і вона по-дитячому розсміялася. За вечерею та базіканням Нобуко мимоволі згадувала сумні сутінки в їдальні будиночка в далекому сосновому гаю.
Розмова не змовкала й після того, як з’їли фрукти. Сюнкіті, злегка напідпитку, сидів, схрестивши ноги, під електричною лампою й до пізньої ночі із запалом сипав своїми звичайними парадоксами. Його красномовство ще дужче молодило Нобуко. В неї загорілись очі, й вона сказала:
— Мабуть, і я почну писати!
Тоді кузен замість відповіді процитував вислів Ремі де Гурмона. Він звучав так: «Музи — жінки, значить полонити їх можуть лише чоловіки». Нобуко і Теруко, об’єднавшись, не захотіли визнати авторитету Гурмона.
— Значить, нікому, крім жінок, не можна стати музикантом! Адже Аполлон чоловік! — серйозно сказала Теруко.
У таких розмовах минув час, було пізно. Нобуко залишилася ночувати.
Перед тим як лягти, Сюнкіті відсунув віконниці на зовнішній галереї, в нічному халаті спустився в тісний садочок і, ні до кого зокрема не звертаючись, промовив:
— Вийдіть-но! Чудовий місяць!
Лише Нобуко наслідувала його приклад і, вже знявши панчохи, всунула ноги в ґета. Босі ноги відчували холодок роси.
Місяць висів на гілках чахлого кипарисовика в кутку саду. Кузен стояв під деревом і дивився на світле нічне небо.
Трава вже розрослась.
Боязко оглядаючи занедбаний сад, Нобуко обережно підійшла до нього. Але він, не зводячи очей з неба, тільки пробурмотів:
— Ось вона, тринадцята ніч!
Декілька хвилин тривало мовчання, потім він тихо перевів погляд і сказав:
— Ходімо подивимося курник!
Нобуко мовчки кивнула. Курник був якраз у протилежному кутку саду. Вони повільно, плечем до плеча, пішли туди. Але всередині вкритої рогіжками будочки пахло курми та виднілися тільки невиразні тіні. Зазирнувши в будочку, Сюнкіті ледве чутно прошепотів: