— Сплять!
«Кури, в яких люди відбирають яйця…» — мимохіть подумала Нобуко, стоячи на траві.
Коли вони повернулися із саду, Теруко, сидячи за столом чоловіка, замислено дивилася на лампу. На лампу, по абажуру якої повзла зелена муха…
Наступного ранку Сюнкіті одяг свій кращий піджак і відразу ж після сніданку квапливо попрямував до передпокою. Йому треба було йти на заупокійну службу в зв’язку з річницею смерті одного товариша.
— Зачекай мене, добре? Я ще до полудня неодмінно повернуся, — запевняв він Нобуко, одягаючи пальто. Але вона, тримаючи його капелюха в своїх тонких руках, тільки мовчки всміхалась.
Провівши чоловіка, Теруко всадовила сестру біля хібаті й заходилася метушливо пригощати її чаєм. Про сусідів, про відвідини репортерів, про закордонний театр, куди вони ходили з Сюнкіті, — їм начебто було ще про що поговорити й поговорити із задоволенням. Але Нобуко заглибилась у себе. Похопившись, вона помічала, що сидить і відмагається порожніми відповідями. Врешті-решт це не залишилось непоміченим і з боку Теруко. Вона тривожно вдивлялася в обличчя сестри й запитувала:
— Що з вами?
Але що з нею, Нобуко й сама як слід не розуміла.
Коли настінний годинник вибив десяту, Нобуко, підвівши сумні очі, сказала:
— А Сюн-сана все немає.
Теруко, слухаючи сестру, також поглянула на годинник, але з несподіваною сухістю коротко відповіла:
— Ще немає.
Нобуко здалося, що в цих словах дається взнаки настрій молодої жінки, пересиченої любов’ю чоловіка. Від цієї думки на серці в неї стало ще більш тоскно.
— Теру-сан щаслива… — напівжартома сказала Нобуко, ховаючи підборіддя в комір кімоно. Та вона не могла приховати тон серйозної заздрості, що прохопився в цих словах. Одначе Теруко з невинним виглядом весело засміялась і зробила сердиті очі:
— Я вам покажу! — І відразу ж, ластячись, додала: — Адже й сестриця щаслива. — Ці слова боляче різонули Нобуко.
Злегка підвівши повіки, вона заперечила:
— Ти вважаєш? — Заперечивши, вона відразу ж розкаялась. Здивований погляд Теруко на мить зустрівся з поглядом сестри. На її лиці виднілося насилу приховуване розкаяння. Нобуко силувано посміхнулась: — Я щаслива вже тим, що ти так вважаєш.
Настало мовчання. Сидячи під настінним годинником, який відстукував секунди, вони мимоволі прислухалися до булькання казанка на хібаті.
— Хіба братик до вас неласкавий? — трохи згодом запитала Теруко боязким шепотом. У її голосі явно відчувалося співчуття. Але цієї хвилини душі Нобуко ненависнішою за все була жалість. Поклавши на коліна газету, вона опустила очі й нічого не відповіла. В газеті, як і в тих, що в Осаці, писали про ціни на рис.
У цей час у тихій їдальні пролунав ледве чутний плач. Нобуко відірвалася від газети й побачила за хібаті сестру, що закрила обличчя руками.
— Не треба плакати.
Але Теруко, незважаючи на вмовляння сестри, все не переставала плакати. Відчуваючи жорстоку радість, Нобуко мовчки дивилася на плечі сестри, що здригалися. Потім, наче боячись, аби не почула служниця, нагнулася до Теруко й тихо промовила:
— Якщо я винувата, пробач. Якщо тільки Теру-сан щаслива, це мені дорожче за все. Справді! Якщо тільки Сюн-сан любить Теруко…
Поки вона так говорила, голос її під дією власних слів поступово пом’якшав. Тоді Теруко раптом опустила рукав і підвела залите слізьми лице. В її очах над усяке сподівання не було ні печалі, ні гніву. Їх висушили непереможні ревнощі.
— Чому ж сестриця… чому ж сестриця вчора ввечері… — Не договоривши, Теруко знову затулила обличчя рукавом і судорожно заридала…
Дві-три години по тому, поспішаючи втрапити до кінцевої зупинки трамвая, Нобуко знову похитувалась у колясці рикші. Весь видимий її очам світ уміщався в чотирикутному целулоїдному віконці, прорізаному в піднятому верху коляски. У віконці повільно, безупинно відходили назад будиночки передмістя та пожовклі віти дерев. І нерухомим серед усього цього було тільки саме вкрите легкими хмаринками холодне осіннє небо.
На душі в Нобуко був спокій. Але над цим спокоєм панувала тужлива покірність долі. Коли напад Теруко минув, то примирення, викликавши нові сльози, легко зробило їх колишніми дружніми сестрами. Але те, що сталося, позаяк воно сталося, все ще важко лежало в Нобуко на серці. І коли, не дожидаючи кузена, вона сідала в коляску, її серце терпло від думки, що тепер вони з сестрою навіки чужі.