Раптом Нобуко підвела очі. В целулоїдному віконці показалася постать кузена, що крокував із тростинкою в руках брудною вулицею. В неї здригнулося серце. Зупинити коляску? Чи проїхати повз нього? Стримуючи биття серця, вона в своїй колясці з піднятим верхом деякий час безплідно вагалась. Але відстань між нею та Сюнкіті все скорочувалася. Він повільно йшов під тьмяним сонячним світлом вкритою калюжами вулицею.
«Сюн-сан!» — ледве не зірвалося з її губів. Справді, цієї хвилини постать Сюнкіті, така знайома їй, опинилася біля самісінької коляски. Вона все ще вагалась. І Сюнкіті, нічого не підозрюючи, проминув її. Затуманене небо, там і тут ряди дахів, пожовклі віти дерев — у віконці знову виднілися тільки порожні вулиці передмістя.
І, щулячись під піднятим верхом, усім єством своїм відчуваючи печаль, Нобуко мимоволі з гіркотою подумала: «Осінь…»
Квітень 1920 р.
Мадонна в чорному
…Із глибини юдолі сліз, із глибини юдолі скорботи з благанням до тебе звертаємося… О милосердна і всеблага, о невимовно лагідна владичице наша свята Діво Маріє!
— Ну ж бо, що ви про це скажете? — з цими словами Тасіро-кун поставив на стіл статуетку Марії-Каннон.
«Марія-Каннон»… Так заведено називати зображення (зазвичай — із білого фаянсу) богині Каннон, яким нерідко поклонялися християни в ті часи, коли католицька релігія була під забороною. Але статуетка, яку показував зараз Тасіро-кун, відрізнялася від тих, що зберігаються в музеях або в численних приватних колекціонерів. По-перше, фігурку цю, сантиметрів тридцять заввишки, всю, за винятком обличчя, було вирізано із суцільного шматка дорогого чорного дерева. Мало того, традиційне намисто на шиї — орнамент із хрестів, — зроблене також надзвичайно майстерно, було інкрустовано перламутром і золотом. І нарешті обличчя — чудове різьблення по слоновій кістці, а на губах — ясно-червона цятка, очевидно, корал…
Схрестивши руки на грудях, я деякий час мовчки вдивлявся в прекрасний лик «Мадонни в чорному». І поки дивився, мені все чіткіше ввижався якийсь дивний вираз, який начеб туманно витав у рисах цього вирізаного з кістки обличчя. А втім, ні, сказати «дивний», мабуть, занадто слабко. Мені здалося, ніби все її обличчя дихає іронічною, навіть якоюсь злостивою посмішкою.
— Ну, що скажете? — повторив Тасіро-кун, гордовито посміхаючись, як усі колекціонери-любителі, і поглядаючи то на «Марію-Каннон», то на мене.
— Рідкісна штучка! Та чи не здається вам, що лице в неї зле якесь?
— Авжеж, лагідним і ніжним це обличчя не назвеш. І справді, з цією «Марією-Каннон» пов’язана дивовижна легенда.
— Дивовижна легенда?.. — Я мимоволі перевів погляд з «Марії-Каннон» на Тасіро-куна. Несподівано зробившись серйозним, Тасіро-кун хотів було прибрати статуетку, але зразу ж поставив її на попереднє місце.
— Еге, подейкують, буцім оця Мадонна приносить нещастя… Коли її просять відвернути лихо, вона насилає ще гірше…
— Не може бути!
— Одначе з хазяйкою цієї фігурки дійсно трапилось, як мені розповідали, щось таке. — Тасіро-кун сів і з серйозним, ледве не пригніченим виглядом жестом запросив мене зайняти місце навпроти.
— Невже це правда? — опускаючись на стілець, з мимовільним подивом вигукнув я. Тасіро-кун — мій товариш, який закінчив університет на два роки раніше за мене, відомий, талановитий адвокат. До того ж — людина освічена, сучасна, аж ніяк не схильна до забобонів. І якщо вже така людина, як він, наважується зачепити цю тему, значить, можна не побоюватися, що «дивовижна легенда» виявиться на ділі досить банальною розповіддю про «надприродне».
— Судіть самі… Але так чи інакше — минуле у цієї «Марії-Каннон» зловісне. Якщо не занудитеся, будь ласка, я розповім…
До мене ця фігурка належала багатій сім’ї Інамі, уродженцям одного з міст префектури Ніїґата. Фігурку берегли не як раритет, а як божество, яке охороняє благополуччя дому.
Сам Інамі, глава сім’ї, — ми разом навчалися на юридичному факультеті, — займається і комерцією, і банківськими операціями, словом, людина він вельми ділова. А тому й мені довелося декілька разів надавати йому деякі послуги. Можливо, він хотів мені віддячити… Але хай там як, в один зі своїх приїздів до Токіо він подарував мені цю «Марію-Каннон», свою старовинну фамільну коштовність.
Тоді-то я й почув од нього дивовижну легенду, про яку щойно згадав, хоча сам Інамі, звісно, не вірив у якісь чари або подібну до того містику. Просто він розповів мені стисло легенду, пов’язану з цією Мадонною, так, як чув її від своєї матері.