У Хейтаро був сімнадцятилітній нащадок Мотоме. Мотоме зараз же вирішив запитати дозволу вирушити разом зі своїм молодим служником на ім’я Еґосі Кісабуро, як це було заведено в самураїв у той час, у подорож для помсти. І Дзіндайю — можливо, тому, що він не міг не відчувати себе відповідальним за смерть Хейтаро, — заявив, що й він хоче рушити в дорогу, щоб стерегти Мотоме. Подав прохання про дозвіл бути сукедаті й самурай на ім’я Цудзакі Сакон, у якого з Мотоме існувала угода бути в усьому разом. Позаяк справа була незвичайною, Цунатосі на прохання Дзіндайю згоду дав, але Сакона він не відпустив.
Мотоме разом із Дзіндайю й Кісабуро відслужили сьомого дня після кончини Хейтаро поминальну службу й покинули містечко при замку Кумамото, де вже — в тутешніх теплих краях — осипалися квітучі вишні.
Цудзакі Сакон, якому було відмовлено в проханні вирушити як сукедаті, два-три дні не виходив із дому. Йому було гірко, що угода бути в усьому разом, яку вони з Мотоме уклали, виявилась усього лиш клаптиком паперу. Його вельми засмучувала також думка, як би товариші не почали за його спиною показувати на нього пальцем. Але більше за все його тривожило те, що свого друга Мотоме він довірив лише Дзіндайю. Й ось уночі того дня, коли троє тих, які пішли на помсту, покинули Кумамото, він, не сказавши навіть батькам і тільки залишивши листа, пішов із дому, щоб вирушити слідом за своїм другом і його супутником Дзіндайю.
Він наздогнав їх одразу ж за самою границею провінції. Подорожні в цей час відпочивали від хідні в харчевні на поштовій станції в горах. Простягаючи руки до Дзіндайю, Сакон почав благати дозволити йому піти з ними разом. Дзіндайю спершу був дуже суворий:
— А я що ж, по-твоєму, нічого не тямлю в воїнському мистецтві? — І не схоже було, щоб він легко погодився.
Одначе врешті-решт він здався і, скоса поглядаючи на Мотоме, начебто поступився посередництвом Кісабуро й дозволив Сакону приєднатися до них. Слабкий, як жінка, Мотоме, в якого ще волосся на тім’ї не було поголене, не міг приховати, як йому хочеться, щоб Сакон пішов з ними. У Сакона ж від радості на очі навернулися сльози, й він навіть до Кісабуро весь час звертався зі словами вдячності.
Подорожнім було відомо, що в Хьоея в клані Асано є молодша заміжня сестра; тому вони почали з того, що переправилися через протоку Модзіґасекі й рушили в далеку путь по тракту Тюґоку до замку Хіросіма. Одначе прибувши туди, розпитуючи місцезнаходження свого ворога, вони з розмов швачки, що працювала в будинках самураїв, дізналися, що Хьоей побував у замку, а потім нишком перебравсь у провінцію Ійо — до Мацуями, де в його зятя був знайомий. Тому подорожні знайшли корабель із Ійо і в самісінький розпал літа сьомого року Камбун без усяких лихих пригод дісталися містечка при замку Мацуяма.
У Мацуямі всі четверо, насунувши низько на очі аміґаса, щодня вешталися повсюди навколо, стараючись напасти на слід ворога. Та Хьоей, видно, був обережним, і знайти його місцеперебування виявилося нелегко. Якось одного разу Сакон звернув увагу на чоловіка, з одежі — бродячого заклинателя, який видався йому схожим на Хьоея, й почав за ним стежити, але врешті-решт з’ясувалося, що це хтось зовсім інший, хто не має з Хьоеєм нічого спільного. А тим часом уже повіяв осінній вітер, і під вікнами самурайських будинків у призамковому містечку з-під густої трави, що заповнювала рів, усе ширше й ширше розливалася вода. Від цього серця чотирьох подорожніх усе дужче охоплювала нетерплячка. Особливо горів бажанням зустрітися з ворогом Сакон; він майже весь час — і вдень, і вночі — блукав по Мацуямі, стежачи за всім. Йому хотілося, щоб перший удар меча помсти було завдано ним. Якби його випередив Дзіндайю, його репутація воїна, що приєднався до інших, кинувши свого пана й батьків, загинула б. Так він твердо вирішив сам для себе.