Одного разу, через два з гаком місяці по прибутті до Мацуями, Сакон проходив берегом моря біля самого містечка й помітив, що двоє молодих самурайських служників, які супроводжували якийсь зусібіч закритий паланкін, готують човна, підганяючи рибалок. Коли приготування було завершено, з паланкіна вийшов самурай. Він одразу ж насунув на очі аміґаса, та лице, що майнуло на мить, було, без сумніву, лицем Сенуми Хьоея. Сакон на мить завагався: дуже жаль, що той не зустрівся тут із Мотоме. Але якщо не вбити Хьоея зараз же, він знову куди-небудь зникне. А позаяк він поїде морем, то вже зовсім неможливо буде його затримати. Доведеться викликати його на бій самому.
Сакон вирішив усе це за одну мить і, навіть не подумавши, що слід підготуватися до бою, зірвав із себе аміґаса й вигукнув:
— Сенума Хьоей! Я — Цудзакі Сакон, названий брат Кано Мотоме, його сукедаті. Впізнаєш? — Із цими словами він вихопив меч і підскочив до Хьоея.
Але той, не піднімаючи аміґаса, навіть не поворухнувся. Дивлячись на Сакона, він крикнув:
— Зачекай! Ти помилково вважаєш мене за іншого!
Сакон мимоволі зупинився. Тієї ж миті рука самурая схопилася за руків’я меча і на Сакона обрушився страшний удар. Падаючи, Сакон нарешті чітко розпізнав під низько насунутою аміґаса риси Сенуми Хьоея.
Решта троє, мимовільні винуватці вбивства Сакона, ще цілих два роки блукали в пошуках ворога і пройшли майже всю область Токайду, від самісіньких пристоличних провінцій. Одначе про Хьоея не було ні слуху ні духу.
Настала осінь девятого року Камбун. Услід за перелітними дикими гусьми подорожні нарешті ступили на землю Едо. Вони сподівалися, що в Едо, де завжди буває багато народу — і старих, і молодих, і знатних, і незнатних, — їм удасться що-небудь довідатися про їхнього ворога.
Щонайперше вони влаштувалися в готелі на одній із внутрішніх вуличок Канда; потім Дзіндайю перетворився на бродячого самурая, що заробляє на прожиття виконанням вуличних пісеньок; Мотоме прибрав образ торговця, який ходить по дворах з корзиною з дрібним товаром за плечима; а Кісабуро найнявся на термін у дім хатамото Носе Соемона як служник, що носить за паном його дзорі.
Мотоме та Дзіндайю день по дню ходили містом. Досвідчений Дзіндайю, збираючи на своє порване віяло милостиню, старанно заглядав до всіх харчевень і корчем та був невтомним. Але в душу молодого Мотоме навіть в ясні осінні дні, коли він, приховуючи схудле обличчя під аміґаса, проходив по Ніхонбасі, все частіше й частіше закрадався смуток: йому починало здаватися, що врешті-решт усі їхні зусилля помститися ворогові завершаться нічим.
Тим часом з боку гори Цукуба повіяв осінній вітер, ставало все холодніше й холодніше, і Мотоме застудився; в нього раз у раз починався жар. Одначе, долаючи озноб, він, як і раніше, день у день з корзиною за спиною виходив на торгівлю. Дзіндайю при зустрічі з Кісабуро завжди говорив йому, як стійко тримається Мотоме, чим завжди викликав сльози у цього відданого молодого служника. Але ні той, ні інший не помітили смутку, який охопив Мотоме й не давав йому як слід зайнятися своєю хворобою.
Настала весна десятого року Камбун. Із цього часу Мотоме потай од своїх почав одвідувати дім розпусти у Йосівара. Його подругою там була така собі Каеде із закладу Ідзумія, так звана «дівиця другого рангу». Ця жінка всіляко догоджала Мотоме незалежно від своїх обов’язків. Лише з Каеде він забував на якийсь час тугу, що гнітила його душу.
Одного разу, коли навколо ходили розмови про квітучі вишні в Сібуя, він, розчулений сердечністю Каеде, зізнався їй, що задумав помсту. Й несподівано для себе почув од неї, що один самурай, схожий на Хьоея, разом з іншими самураями з клану Мацуя місяць тому приходив погуляти в Ідзумія. На щастя, в пам’яті Каеде, якій за жеребом випало бути подругою цього самурая, доволі добре збереглося все — від зовнішності до того, що в нього з собою було. Більш того: з їхніх розмов вона відчула, що найближчими двома-трьома днями він збирається покинути Едо й вирушити в Мацуя. Мотоме, звісно, дуже зрадів. Одначе від думки, що, коли він знову вирушить у путь, йому доведеться розлучитися з Каеде на деякий час, а можливо, й назавжди, мужність покинула його душу. Цього дня він із нею напився, як ніколи раніше. А коли повернувся до готелю, в нього відразу ж ринула горлом кров.
Із наступного дня Мотоме зліг. Але чомусь він жодним словом не обмовився Дзіндайю про те, що майже напевно дізнався, де перебуває його ворог. Дзіндайю продовжував ходити по милостиню та у вільні від своїх ходінь години всіляко доглядав хворого. Та ось одного разу, коли він, обійшовши всі балагани на вулиці Фукія, повернувся ввечері до їхнього готелю, виявилося, що Мотоме помер гіркою смертю, вві-ткнувши собі в живіт меча. Він лежав біля засвіченого ліхтаря із затиснутим у зубах листом. Приголомшений Дзіндайю розгорнув листа. В ньому були відомості про їхнього ворога й викладалася причина самогубства: «Я слабкий і весь час хворію. Тому я й гадаю, що не зможу виконати свого наміру помститися ворогу…» В цьому й полягала вся причина. Та в забарвлений кров’ю лист було вкладено ще одного. Пробігши очима цього другого листа, Дзіндайю тихенько підсунув ліхтар і підніс вогонь до листа. Полум’я охопило папір, осяявши похмуре лице Дзіндайю.