Це була угода бути разом і в цьому, і в майбутньому світі, що її Мотоме навесні цього року уклав із Каеде.
Влітку десятого року Камбун Дзіндайю та Кісабуро дісталися містечка при замку Мацуя. Коли вони ступили на міст Охасі й побачили хмарні вершини, що громадилися високо в небі над озером Сіндзіко, в душі в них в обох спалахнув захват цією величчю, й вони подумали: відтоді як вони залишили своє рідне місто Кумамото, вони зустрічають ось уже четверте літо.
Щонайперше вони влаштувалися на постоялому дворі неподалік од мосту Кьохасі й одразу ж наступного дня, як повсюди, розпочали пошуки ворога. Вже надходила осінь, коли вони відкрили, що в домі самурая Онті Кодзаемона, що навчав військового мистецтва васалів князів Мацудайра, переховується самурай, схожий на Хьоея. Обидва подумали: нарешті їхньої мети досягнуто! Вірніше, мало бути досягнуто. Особливо Дзіндайю: з того дня, як вони дізналися про це, в нього в душі нестримно палали почуття і гніву, і радості. Хьоей тепер був ворогом уже не тільки самого Хейтаро; він був ворогом і Сакона; він був ворогом і Мотоме. Але ще більшою мірою він був ненависним ворогом самого Дзіндайю, ворогом, який змусив його цілих три роки зазнавати всіляких тягот. Від цієї думки Дзіндайю — що було зовсім не схоже на нього, завжди спокійного та холоднокровного, — готовий був тут же, відразу ж увірватися в дім Онті та вступити в бій.
Та Онті Кодзаемон був відомим по всій області Сан’індо майстром у мистецтві володіння мечем. До того ж у нього було багато відданих йому учнів. Тому, хоч як гарячкував Дзіндайю, він мусив чекати нагоди, коли Хьоей вийде з дому сам.
Але такої нагоди все не було. Хьоей майже безвилазно дні й ночі сидів удома. А тим часом у саду постоялого двору вже відцвіли мирти, і сонячне проміння, що падало на каміння в саду, все дужче блідло. У такому стані болісного нетерпіння вони зустріли річницю смерті Сакона, вбитого три роки тому. Кісабуро цього вечора пішов до храму Сьокоїн, що був поблизу, і замовив там поминальну відправу. На його превеликий подив, там виявилися посмертні таблички з іменами Сакона та Хейтаро. Коли відправа завершилася, Кісабуро з найбайдужішим виглядом запитав у монаха, що правив, про ці таблички. І ще більше здивувала його відповідь монаха: один з оточення Онті Кадзаемона, парафіянина їхнього храму, двічі на місяць у дні смерті цих людей завжди приходить сюди для поминання. «І сьогодні він уже побував тут», — додав монах, нічого не підозрюючи.
Виходячи з храму, Кісабуро відчував таку душевну силу, буцім її дали йому душі покійних батька та сина Коно і Сакона.
Слухаючи розповідь Кісабуро, Дзіндайю радів тому, що доля нарешті повернулася до нього лицем, але разом з тим досадував, як це вони досі не помітили, що Хьоей ходить до цього храму. «Через вісім днів буде річниця смерті мого старого пана. Здійснити помсту саме в день кончини — це, без сумніву, сама доля!» — такими словами Кісабуро завершив свою радісну розповідь.
Така ж думка виникла і в Дзіндайю. Та обидва вони зовсім не думали про те, що відбувалося в душі Хьоея, який здійснював поминання їхніх покійників.
День кончини Хейтаро все наближався. Обидва вони, нагострюючи свої клинки, спокійно чекали цього дня. Тепер запитання, чи вдасться помститися, вже відпало. Всі їхні думки були звернені тільки до цього дня, тільки до цієї години. Дзіндайю навіть обдумав те, як їм зникнути після виконання свого заповітного бажання.
Нарешті настав ранок довгоочікуваного дня. Ще до світанку обидва вони спорядилися при світлі ліхтаря. Дзіндайю одягнувся в шкіряні штани з тисненим візерунком у вигляді ірисів і куртку з цупкої чорної чесучі; поверх куртки він накинув прикрашене фамільними гербами хаорі з такої ж матерії, під яким були тасукі з тонкого ременя. Із зброї в нього були великий меч роботи Хасебе Норінаґа та малий меч роботи Рая Кумітосі. На Кісабуро хаорі не було, він надів на себе просту легку накидку. Обмінявшись чарками холодного саке, вони розплатилися по сьогоднішній день і в піднесеному настрої вийшли з постоялого двору.