Вулиці ще були безлюдними. Все ж вони насунули аміґаса на очі й попрямували до брами храму Сьокоїн, давно вже наміченої ними як місце помсти. Але не встигли вони відійти від свого житла два-три квартали, як Дзіндайю раптом зупинився і сказав:
— Зачекай! При розрахунку на постоялім дворі нам недодали чотирьох монів здачі. Я піду назад і візьму ці чотири мони.
Кісабуро незадоволено зауважив:
— Чотири мони! Це ж мізерна сума. Чи варто повертатися? — Йому хотілось якомога швидше дійти до мети — до храму Сьокоїн.
Одначе Дзіндайю не слухав.
— Звісно, не про цей дріб’язок я думаю. Але ж до кінця віку на мені залишиться ганьба: самурай Дзіндайю так розхвилювався перед помстою, що, розплачуючись на постоялому дворі, помилився в рахунку. Іди вперед! А я повернуся на постоялий двір. — Із цими словами він повернув назад. Схиляючись перед таким самовладанням, Кісабуро, як йому було сказано, сам-один поспішив до місця помсти.
Незабаром і Дзіндайю приєднався до Кісабуро, що очікував його біля брами храму. Того дня в небі пливли легкі хмаринки, крізь них пробивалося неяскраве проміння сонця, час від часу накрапав дощ. Обидва вони, кожен по свій бік брами, повільно крокували вздовж огорожі, над якою вже жовкнуло листя ююби, і чекали приходу Хьоея.
Та ось уже наближався полудень, а Хьоей усе не з’являвся. Кісабуро не витримав і запитав у брамника, чи прийде сьогодні Хьоей до храму. Одначе брамник і сам дивувався, чому той усе не йде.
Так, стримуючи биття своїх сердець, стояли вони за огорожею храму. А тим часом безжально спливали години. Почали стелитися вечірні тіні; в повітрі сумно розлягалося каркання ворон, які клювали плоди ююби. Втративши терпіння, Кісабуро підійшов до Дзіндайю.
— Чи не збігати мені до дому Онті, — прошепотів він. Але Дзіндайю похитав головою й не дозволив.
Скоро в небі над брамою храму між хмарами там і тут замиготіли поодинокі зірки. І все ж Дзіндайю, прихилившись до огорожі, вперто чекав Хьоея. Справді: Хьоей, можливо, дізнався, що його підстерігають вороги, і хоче прийти до храму непомітно, коли смеркне.
Нарешті пролунав дзвін першої нічної варти. Потім пролунав дзвін другої варти. Вони, мокрі від роси, все не відходили від храму.
Хьоей так і не з’явився.
Дзіндайю та Кісабуро, перейшовши на інший постоялий двір, знову заходилися вистежувати Хьоея. Та минуло всього декілька днів, і раптом у Дзіндайю почалася жорстока блювота й понос. Дуже стривожений Кісабуро хотів одразу ж побігти за лікарем, але хворий, побоюючись, як би все не відкрилось, категорично не дозволив йому цього.
Весь день Дзіндайю пролежав у постелі, покладаючи надію на куплені в аптеці ліки. Одначе блювота й понос не припинялися. Кісабуро не міг залишатися байдужим і нарешті вмовив хворого дати оглянути себе лікарю. Відразу ж він звернувся до господаря постоялого двору з проханням покликати місцевого лікаря. Господар зараз же послав за лікарем на ім’я Марукі Рантай, який промишляв у цих краях своїм мистецтвом.
Рантай навчався в самого Мукаї Рейрана і славився як чудовий лікар. Але він мав при цьому вдачу мужа-самурая, що дні та ночі проводив за чаркою й не думав про гроші:
І дійсно: зверталися до нього по лікування всі — від найзначніших васалів клану до жалюгідних жебраків і парій.
Навіть не помацавши пульсу Дзіндайю, Рантай одразу ж визначив дизентерію. Одначе й ліки такого знаменитого лікаря не допомогли. Кісабуро, доглядаючи хворого, молився про видужання Дзіндайю всім богам. І сам хворий довгими ночами, вдихаючи димок від зілля, що варилося біля його узголів’я, молився подумки, щоб як-небудь дожити до виконання свого заповітного бажання.
А тим часом настала пізня осінь. Кісабуро дорогою до Рантая по ліки часто спостерігав, як у небі летять вервечки перелітних птахів. І ось одного разу в передпокої Рантая він зіткнувся з одним самурайським служником, який також прийшов до Рантая по ліки. Із розмов з ним Кісабуро стало зрозуміло, що хворий — із дому Онті Кодзаемона. Коли служник пішов, Кісабуро звернувся до знайомого учня й запитав:
— Видно, навіть такий воїн, як Онті-доно, і той не впорається з хворобою?