— Ні, хворий не Онті-доно, а гість, який зупинився в нього, — нічого не підозрюючи, відповів добродушний учень.
Тепер щоразу, приходячи по ліки, Кісабуро старався що-небудь вивідати про Хьоея. І тут, розпитуючи все докладніше, він з’ясував, що Хьоей з того самого дня — з річниці смерті Хейтаро — потерпає на ту ж хворобу, що й Дзіндайю. Зрозуміло, що він того дня не прийшов до храму Сьокоїн тільки через хворобу. Коли Дзіндайю про це почув, його хвороба стала для нього ще важчою. Адже якщо Хьоей помре, то хоч як би він хотів убити його, щоб помститися, це вже ніяк не вдасться. З другого боку, нехай Хьоей і залишиться живим, але якщо він, Дзіндайю, сам розпрощається з життям, справа всіх цих років піде марно. Гризучи узголів’я, Дзіндайю молився про своє видужання і разом з тим не міг не молитись і про видужання свого ворога Сенуми Хьоея.
Одначе доля була жорстокою з Таока Дзіндайю до краю. Хвороба його все загострювалась, і не минуло й десяти днів відтоді, як він почав приймати ліки Рантая, а його стан зробився таким, що не сьогодні-завтра міг настати кінець. Але, навіть тяжко страждаючи, він ні на мить не забував про помсту. Кісабуро чув, як крізь стогони хворого прориваються слова: «Великий бодхисатва Хатиман!» Якось уночі, коли Кісабуро, як завжди, давав хворому ліки, Дзіндайю, пильно дивлячись на нього, слабким голосом покликав:
— Кісабуро! — І, помовчавши, промовив: — Життя моє добігло кінця.
Кісабуро у відчаї, упершись руками в мати на підлозі, не мав сил навіть підвести голову.
Наступного дня Дзіндайю раптом, під впливом якоїсь думки, послав за Рантаєм. Рантай, од якого цього дня тхнуло запахом саке, відразу ж прийшов до хворого.
— Дякую вам за таку тривалу турботу про мене, — насилу промовив Дзіндайю і, побачивши лікаря, трохи підвівся на своєму ложі. — Але мені б хотілося, поки я ще живий, попрохати вас про одну річ. Ви слухаєте мене?
Рантай з готовністю кивнув головою. І Дзіндайю, щохвилини перериваючись, розповів йому все про помсту, заради якої вони вистежували Сенуму Хьоея. Голос його був ледве чутний, але кожне слово в його довгій розповіді звучало як належить. Рантай, звівши брови, уважно слухав. Завершивши розповідь, Дзіндайю, задихаючись, запитав:
— Останнє в цьому житті: я хотів би знати, який стан Хьоея? Він іще живий?
Кісабуро вже плакав. І Рантай, чуючи ці слова, не міг стримати сліз. Присунувшись до хворого, він нахилився до самого його вуха і промовив:
— Будьте спокійні. Хьоей-доно сконав. Сьогодні вранці в час Тигра я сам був присутнім, коли він помер.
На обличчі Дзіндайю з’явилась усмішка. І разом з нею на схудлій щоці холодно блиснула сльоза.
— Хьоей! Хьоей! Щасливий твій бог, — з гіркотою пробурмотів Дзіндайю і, немов бажаючи подякувати Рантаю, схилив на постіль свою голову зі сплутаним волоссям.
І — його не стало.
Наприкінці десятого місяця за місячним календарем десятого року Камбун служник Кісабуро, попрощавшись із Рантаєм, вирушив у зворотну путь, на батьківщину, до Кумамото. У дорожній корзинці за плечима в нього були пасма волосся трьох людей — Сакона, Мотоме та Дзіндайю.
Епілог
У першому місяці одинадцятого року Камбун на кладовищі храму Сьокоїн у Мацуя було поставлено чотири плити в пам’ять померлих. Той, хто їх поставив, певно, ретельно переховувався, й жодна людина не знала, хто він. Але коли ці плити було встановлено, рано-вранці у браму храму ввійшли двоє, на вигляд монахи, з гілками квітучих слив у руках. Один із них був відомий у містечку при замку Марукі Рантай. Другий — виснажений хворобою чоловік, вельми жалюгідний на вигляд, у поставі якого все-таки відчувалося щось самурайське. Прибульці поклали гілки сливи біля плит. Потім окропили кожну з чотирьох плит жертовною водою й пішли.
Минули роки. На свято святого Еріна до храму Обаку з’явився мандрівний монах, дуже схожий на виснаженого хворобою чоловіка, що тоді відвідав кладовище. Крім того, що в чернецтві його нарекли Дзюнкаку, про нього не було відомо нічого.
Травень 1920 р.
Жінка
Облита променями щедрого літнього сонця, павучиха причаїлась у глибині червоної троянди і про щось думала.
Несподівано на квітку із дзижчанням опустилася бджола. Павучиха миттю впилася в неї поглядом. У тихому полудневому повітрі ще пливло, затухаючи, тихе дзижчання.
Павучиха безшумно поповзла вгору. Бджола, обсипана пилком, занурила свій хоботок у нектар, який накопичився біля основи маточки.
Минуло декілька секунд нестерпної тиші. На пелюстку червоної троянди за спиною сп’янілої від нектару бджоли повільно виповзла павучиха. І зразу ж стрімко кинулася на неї. Скажено запрацювавши крильми, бджола робила відчайдушні спроби вжалити ворога. Пилок, що вкрив її крила, танцював у променях яскравого сонця. Та павучиха не розчіплювала щелеп.