Битва була короткою.
Крила відразу ж перестали слухатися бджолу. Потім у неї віднялися лапки. Останнім кілька разів конвульсивно смикнувся вгору довгий хоботок. Це був кінець трагедії. Кінець жахливої трагедії, подібної до смерті людини. Через секунду бджола, витягнувши хоботок, лежала в глибині червоної троянди…
Павучиха, не ворушачись, безшумно висмоктувала кров бджоли.
Безсоромні сонячні промені, порушуючи тишу, яка знову повернулася до троянди, освітлювали переможно-самовдоволену павучиху, що вбила бджолу. Черевце, як сірий атлас, схожі на чорні намистинки очі, сухі, потворні, мовби уражені проказою лапки — павучиха, втілення зла, кровожерно сиділа на мертвій бджолі.
Така ж безмежно жорстока драма повторювалася неодноразово й потім. А червона троянда, нічого не підозрюючи, день по дню лила в пекучій духоті запаморочливий аромат…
І ось одного разу опівдні павучиха, мовби згадавши про щось, побігла між листям і квітами трояндового куща й дісталася кінця тоненької гілочки. Там, видаючи солодкавий запах, засихав бутон, пелюстки якого скрутила спека. Павучиха почала прудко снувати між ним і гілочкою. І скоро незліченні блискучі нитки заткали напівзів’ялий бутон і обвили кінчик гілочки.
Через деякий час на літньому сонці до болю в очах засяяв білизною, буцім зітканий із шовку, кокон.
Зіткавши кокон, павучиха відклала на дно цього тендітного мішечка незліченну кількість яєць. Отвір мішечка вона заткала товстими нитками і, всівшись на цю підстилку, натягнула тонку запону, спорудивши ще один купол. Запона відгородила жорстоку сіру павучиху від синього полудневого неба. А павучиха, яка відклала яйця, розпластавши схудле тіло у своїх білосніжних покоях, забувши про троянду, і про сонце, і про дзижчання бджоли, лежала нерухомо, поринувши в думи.
Минуло кілька тижнів.
У коконі, зітканому павучихою, почали прокидатися нові життя, що дрімали в незліченних яйцях. Першою помітила це одряхліла павучиха-мати, яка лежала у своїх білосніжних покоях, не дозволяючи собі навіть їсти. Павук, одчувши під підстилкою народження нового життя, через силу підповз і прогриз кокон, у якому залишалася непоміченою мати з дітьми. Незліченні павучата заповнили ущерть білосніжні покої. Або, ліпше сказати, сама підстилка зарухалася, перетворившись на незліченну кількість крупинок.
Павучки зразу ж пролізли через віконце купола й розсіялися по гілках троянди, залитої сонцем і обвіюваної вітром. Одні з них товклися на обпалюючому листі. Другі, як до цього їхні батьки, занурились у квіти, повні нектару. Треті — між гілками троянди, що прокреслювали вздовж і впоперек синє небо, почали ткати нитки, такі тонкі, що їх навіть неможливо було розгледіти. Якби троянда не була німою, то цього ясного літнього дня вона, без сумніву, гірко заплакала б тонким голоском, і здалось би, що це співає од вітру крихітна скрипка, яка висить на її гілках.
А в цей час біля віконця в куполі схудла, як тінь, сиділа на самоті павучиха-мати, не виявляючи ні найменшого бажання навіть поворушити лапками. Тиша білосніжних покоїв, запах зів’ялого бутона троянди — під тонкою запоною, де сполучилися воєдино пологова кімната й могила, павучиха, привівши на світ незліченних павученят, з усвідомленням безмежної радості матері, що виконала своє небесне призначення, прийняла смерть. Прийняла смерть жінка, яка жила в розпалі літа і втілювала зло, жінка, яка вбила бджолу.
Підкидьок
На вулиці Наґасумі-тьо в Асакуса є храм Сінґьодзі — ні, це не великий храм. А втім, там є дерев’яна статуя святого Нітіро, так що він має свою історію. Восени двадцять другого року Мейдзі біля воріт цього храму було підкинуто хлопчика. Звісно, йому не було й року, і папірця з іменем при ньому не виявилося. Загорнутий у клапоть старого жовтого шовку, він лежав головою на жіночих дзорі з обірваними шнурками.
Настоятелем храму Сінґьодзі на той час був старий на ім’я Тамура Ніссо; якраз коли він провадив ранкову службу, до нього підійшов літній брамник і повідомив, що підкинули немовля. Настоятель стояв лицем до статуї Будди; майже не оглядаючись на брамника, мовби нічого й не сталося, він відповів:
— Он як! Принеси його сюди.
Більш того, коли брамник боязко приніс немовля, настоятель зараз же взяв його на руки й почав безтурботно пестити, кажучи: