— А славний хлопчина! Не плач! Не плач! Із нинішнього дня я візьму тебе на виховання.
Про все це брамник, почуваючи прихильність до настоятеля, нерідко розповідав парафіянам, продаючи їм гілки іліцію та курильні свічі. Ви, можливо, не знаєте, що настоятель Ніссо раніше був штукатуром у Фукуґаві, але дев’ятнадцяти років од роду впав з риштувань, знепритомнів і раптом забажав піти в монахи. Дуже дивний був чоловік і вдачі невгамовної.
Настоятель назвав цього підкидька Юноске і почав виховувати його, як рідного сина. Я сказав «почав виховувати», одначе позаяк діло було в храмі, куди від часу революції не ступала нога жінки, то це виявилося завданням нелегким. І няньчився, і дбав про молоко — усе робив у вільний від читання сутр час сам настоятель. Так що одного разу, коли Юноске захворів, здається, застудився — а саме, як на лихо, правили панахиду по знатному парафіянину Касі-но Нісітацу, — настоятель, однією рукою пригортаючи до грудей дитину, від якої пашіло жаром, а в іншій тримаючи кришталеві чотки, як зазвичай, спокійно читав сутри.
Одначе настоятель, чулий при всьому своєму молодецтві, нишком плекав думку про те, щоб, якщо можливо, знайти дитині її справжніх батьків. Коли настоятель піднімався на амвон — і тепер іще можете побачити на стовпі біля воріт стареньку дощечку з написом: «Проповідь щомісяця шістнадцятого числа», — він, наводячи як приклад випадки з давнини в Японії та в Китаї, із запалом говорив, що не забувати своєї батьківської любові — значить оддячувати Будді. Та дні проповідей минали один за одним, а не знаходилося нікого, хто б з’явився сам і назвався батьком або матір’ю підкидька. А втім, ні, одного разу, коли Юноске було три роки, сталося, що прийшла дуже набілена жінка, яка заявила, що вона його мати. Але вона, видно, мала намір використати підкидька для недоброї справи. І оскільки ретельні розпитування виявили, що жінка ця викликає підозри, запальний настоятель жорстоко її вилаяв і, ледве не пустивши в хід кулаки, тут же вигнав геть.
І ось настала зима двадцять сьомого року Мейдзі, коли пішли посилені чутки про японо-китайську війну; шістнадцятого числа, у звичайний день проповіді, коли настоятель повернувся до своєї келії, вслід за ним увійшла елегантна жінка років тридцяти чотирьох — тридцяти п’яти. У келії біля вогню, на якому стояв казан, Юноске чистив мандарин. Побачивши його, жінка без усяких приготувань простягла до настоятеля благально складені руки і, вгамовуючи дрож у голосі, рішуче сказала: «Я мати цієї дитини». Настоятель, природно здивований, деякий час неспроможний був навіть із нею привітатись. Але жінка, не звертаючи на нього уваги, втупившись у підлогу, мовби затвердила напам’ять, — хоча її душевне хвилювання позначалося на всьому її вигляді, — чемно і ґрунтовно висловлювала вдячність за виховання дитини до того дня.
Так це тривало деякий час, аж поки настоятель, піднявши своє віяло з червоними спицями, змусив її спершу розповісти, чому вона підкинула дитину. Тоді, як і до цього, не підводячи очей од підлоги, жінка розповіла таке.
П’ять років тому її чоловік одкрив рисову крамницю на вулиці Тавара-маті в Асакуса. Та не встиг він отримати перший прибуток, як розтринькав увесь свій статок, і тоді вони вирішили потай виїхати до Йокоґами. Але їх зв’язував по руках і ногах малюк, який щойно в них народився. На додачу в матері, як на лихо, зовсім не було молока, і тому того вечора, перед самим від’їздом із Токіо, чоловік і дружина, обливаючись слізьми, підкинули немовля до брами храму Сінґьодзі.
Потім з допомогою одного ледве знайомого чоловіка вони, навіть не користуючись поїздом, дісталися Йокоґами, чоловік став на службу до візницького закладу, а жінка пішла служити до крамниці, і два роки вони працювали не покладаючи рук. Чи доля тим часом повернулася до них лицем, тільки влітку третього року господар візницького закладу, цінуючи чесну роботу чоловіка, доручив йому вести нещодавно відкрите маленьке відділення на вулиці Омото-дорі в районі Хоммокухен. Нема чого казати, що жінка зараз же покинула своє місце і зажила з чоловіком.
Справи у відділенні йшли доволі жваво. Крім того, наступного року в них народився хлопчик. Ясна річ, у цей час у глибині душі в них заворушилися гіркі спогади про кинуте дитя. Особливо жінці, коли вона підносила до ротика немовляти свою бідну на молоко грудь, завжди чітко пригадувався вечір їхнього від’їзду з Токіо. Та роботи по закладу було багато, дитина з кожним днем підростала. В банку в них з’явилися деякі заощадження. Так ішли справи, і, хай там як, чоловік і дружина знову дістали можливість зажити щасливим сімейним життям.