Та поталанило їм ненадовго. Не встигли вони порадіти, як навесні двадцять сьомого року чоловік захворів на тиф і, не пролежавши й тижня, відразу помер. Якби тільки це, то жінка, мабуть, примирилась би з долею, та безутішною зробило її те, що не настав і сотий день після смерті чоловіка, як довгоочікувана дитина раптом померла від дизентерії. В той час жінка вдень і вночі ридала як божевільна. Ні, не тільки в той час. Майже півроку вона була сама не своя.
Коли її горе почало стихати, перше, що виринуло в її душі, — це думка побачити підкинутого старшого сина. «Якщо тільки ця дитина жива і здорова, я візьму її до себе й виховаю сама, хоч як мені буде важко», — думала вона й від нетерпіння не знаходила собі місця. Вона зараз же сіла в поїзд і, тільки-но приїхала до любого її серцю Токіо, тут же пішла до брами милого її серцю храму Сінґьодзі. Це було якраз шістнадцятого, в день проповіді.
Вона хотіла зараз же підійти до покоїв настоятеля, щоби довідатися в кого-небудь про дитину. Та поки проповідь не завершилась, вона, звичайно, не могла побачитися з настоятелем. Тому, згоряючи від нетерпіння, вона замішалась у натовп благочестивих чоловіків і жінок, які заповнили весь храм, і краєм вуха почала слухати проповідь настоятеля Ніссо або, точніше сказати, просто стала чекати, поки закінчиться проповідь.
А настоятель і цього дня, виклавши розповідь про те, як жінка Лотос зустрілася зі своїми п’ятьмастами дітьми, проникливо проповідував святість батьківської любові. Жінка Лотос знесла п’ятсот яєць. Ці яйця попливли за течією й потрапили до царя сусідньої країни. П’ятсот богатирів, які вийшли з цих яєць, не знаючи, що жінка Лотос їхня мати, напали на її замок. Почувши про це, жінка Лотос піднялася на вежу замку і сказала: «Я мати всіх вас п’ятисот. Ось доказ». І, оголивши груди, вона натисла на них своєю красивою рукою. І молоко, як струмені з п’ятисот джерел, полилося з грудей жінки з високої вежі просто в роти всім п’ятистам богатирям. Ця індійська притча справила на нещасну жінку, яка байдужливо слухала проповідь, найсильніше враження. Тому-то, тільки-но проповідь завершилася, вона, не витираючи сліз, вийшла із храму й поспішила по галереї шукати настоятеля.
Розпитавши про подробиці, настоятель Ніссо підкликав Юноске, що сидів біля вогню, і звів його, після п’ятирічної розлуки, з матір’ю, лиця якої хлопець не знав. Що жінка не брехала, настоятелю, звичайно, було зрозуміло. Взявши на руки Юноске, вона всіма силами старалася не плакати, і у великодушного настоятеля разом із усмішкою на віях заблищали сльози.
Що було потім, ви, загалом, знаєте й без моїх слів. Юноске поїхав з матір’ю до Йокоґами. Після смерті чоловіка та сина жінка, на пропозицію співчутливого господаря візницького закладу та його дружини, почала навчати дітей шиття й таким чином могла хоч і скромно, та без тягот заробляти на життя.
Завершивши свою довгу розповідь, відвідувач узяв чашку, що стояла перед ним. Але, так і не торкнувшись її губами, поглянув на мене й тихо додав:
— Цей підкидьок — я.
Мовчки кивнувши, я підлив у чайник води. Що ця зворушлива історія про підкидька — історія дитинства мого гостя Мацубара Юноске, навіть я давно здогадався, хоча зустрічався з ним уперше.
Після декількох годин мовчання я звернувся до гостя:
— Ваша мати ще при доброму здоров’ї?
І дістав несподівану відповідь:
— Ні, вона померла рік тому. Але… жінка, про яку я вам розповідав, не була моєю матір’ю.
Бачачи моє здивування, гість усміхнувся самими очима:
— Що її чоловік мав на Тавара-маті в Асакуса рисову крамницю, що він виїхав до Йокоґами і працював там — усе це, звичайно, правда. Та пізніше я дізнався, що розповідь про те, буцім вони підкинули дитину, була неправдою. За рік до того, як померла мати, я у справах крамниці — як ви знаєте, я торгую бавовняною пряжею — ходив в околиці Ніїґата і якось раз опинився в одному поїзді з торговцем мішками, який свого часу жив поряд з будинком матері на вулиці Тавара-маті. Він і без моїх розпитувань розповів, що в матері тоді народилася дівчинка, яка ще перед закриттям крамниці померла. Повернувшись до Йокоґами, я зараз же крадькома від матері подивився посімейний список, і виявилося, що насправді, як і сказав торговець мішками, коли вона жила на вулиці Тавара-маті, в неї народилася донька. І померла на третьому місяці життя. Мати з якихось міркувань, аби взяти мене, який їй не син, вигадала історію про підкидька. І після цього протягом двадцяти з гаком років дбала про мене, забуваючи про сон і їжу.
Із яких міркувань — цього я досі, хоч скільки думав, не розумію. Та хоча я й не знаю, чи так це насправді, все-таки найправдоподібнішою причиною мені видається те, що проповідь настоятеля Ніссо справила на душу матері, що втратила чоловіка й дитину, найсильніше враження. Поки вона слухала цю проповідь, їй і захотілося стати саме тією матір’ю, якої я не знав. Мабуть, так. Про те, що мене підібрали біля храму, вона, мабуть, дізналася від парафіян, які прийшли на проповідь. Або ж їй про це розповів храмовий брамник.