Мій гість замовк і, ніби схаменувшись, із замисленим виглядом почав пити чай.
— І ви сказали матері про те, що ви їй не рідний син, що ви знаєте про те, що ви їй не син?
Я не міг утриматися від цього запитання.
— Ні, не сказав. Це було б занадто жорстоко щодо матері. Й мати до самої своєї смерті не сказала мені про це жодного слова. Мабуть, вона також думала, що сказати — жорстоко щодо мене. Та й справді, моє почуття до матері, після того як я довідався, що я їй не син, дещо змінилося.
— В якому розумінні?
Я пильно подивився у вічі гостеві.
— Воно стало ще теплішим, ніж раніше. Тому що відтоді, як я дізнався про все, вона для мене, підкидька, стала більше ніж матір’ю, — м’яко відповів гість. Мовби не знаючи, що він сам був їй більше ніж сином.
Серпень 1920 р.
Вальдшнеп
Це було під вечір, у травні 1880 року. Іван Тургенєв, який гостював у Ясній Поляні через два роки по тому, як він там був останнього разу, і граф Толстой, господар садиби, пішли до лісу за Воронку пополювати на вальдшнепів.
На полювання разом із цими двома старими письменниками вирушили моложава ще дружина Толстого й діти з собакою.
Дорога до Воронки пролягала через житні поля. Легкий вітерець, який повіяв, коли сонце вже заходило, тихо пролітаючи над колоссям, доносив запах землі. Толстой з рушницею за плечима крокував попереду. Час від часу, обернувшись назад, він заговорював із Тургенєвим, який ішов поряд із його дружиною. Щоразу автор «Батьків і дітей» буцім з деяким здивуванням підводив очі, зраділо відповідав м’яким голосом і при цьому іноді сміявся хрипким сміхом, од якого тряслися його плечі. В порівнянні з грубуватим Толстим, його манера говорити була вишуканою й до того ж дещо жіночною.
Коли дорога пішла похило вгору, до них підбігли два сільські хлопчики, видно, брати. Бачачи Толстого, обидва вони зразу спинилися й поклонились. Потім, блискаючи підошвами босих ніг, знову стрімголов побігли вгору. Ззаду одне з дітей Толстого голосно крикнуло їм щось услід. Але ті, мовби не чуючи, бігли далі й зникли з очей у житі.
— Сільські діти цікаві! — звернувся до Тургенєва Толстой, підставляючи лице променям призахідного сонця. — Трапляється, що, слухаючи цю дітвору, я навчаюся простих, прямих зворотів мови, про які ми й уявлення не маємо.
Тургенєв обернувся. Тепер він не той, що раніше. Раніше слова Толстого хвилювали його, як дитину, й він іронізував…
— Нещодавно, коли я навчав цю дітвору, — вів далі Толстой, — один раптом хотів вискочити з класу. Я його запитую: «Ти куди?» — а він каже: «Крейди відкусити». Не сказав ні «взяти крейди», ні «відламати крейди», а сказав саме «відкусити». Вжити таке слово можуть тільки російські діти, які дійсно відкушують крейду зубами. Нам, дорослим, так не сказати.
— Дійсно, на це здатні лише російські діти. І коли я чую такі розмови, я гостро відчуваю, що повернувся до Росії.
Тургенєв огледівся, буцім побачив житні поля вперше.
— Так, напевно. У Франції навіть діти не соромляться палити цигарки.
— А до речі, адже, здається, й ви останнім часом зовсім перестали палити? — Толстая майстерно позбавила гостя можливих шпильок Толстого.
— Так, я зовсім кинув палити: в Парижі були дві красуні, які говорили, що від мене смердить тютюном і тому вони не дозволять мені їх цілувати.
Цього разу криво посміхнувся Толстой.
Тим часом перейшли через Воронку й дісталися місця тяги. Це була болотиста галявина недалеко від річки, де ліс уже рідшав.
Толстой поступився Тургенєву кращим місцем, а сам став кроків за півтораста в кутку галявини. Толстая стала біля Тургенєва, а діти розбрелися хто куди.
Небо ще червоніло. Віття дерев, яке обплітало небо, туманно парувало — це, звичайно, тіснилося на ньому духмяне молоде листя. Тургенєв стояв з рушницею в руці й ніби пронизував поглядом листя. Із похмурої глибини лісу час від часу долинав легкий шурхіт ледве помітного вітерцю.
— Берестянки й чижі співають, — немовби подумки сказала Толстая, схиливши голову набік.
Повільно, в мовчанні минуло півгодини.