Тургенєв глибоко зітхнув і зупинився перед нішею. В ніші, освітленій свічкою зоддалік, неясною тінню вимальовувався мармуровий бюст. Це був бюст старшого брата Льва Толстого — Миколи. Подумати тільки, відтоді як пішов із життя дорогий і йому, Тургенєву, прихилистий до людей Микола, минуло вже понад двадцять років. Якби брат міг хоча б наполовину так, як Микола, рахуватися з почуттями інших… Мовби не помічаючи, як спливають години весняної ночі, Тургенєв довго стояв перед нішею, спрямувавши на бюст у напівтемряві сумний погляд…
Наступного ранку Тургенєв доволі рано вийшов до зали, яка в цьому домі слугувала їдальнею. Стіни зали увішані були портретами предків, і під одним із них Толстой за столом переглядав пошту. Крім нього, в залі не було більше нікого.
Старі письменники привіталися.
Тургенєв і тепер, вдивляючись у вираз обличчя Толстого, готовий був помиритися з ним, якби він помітив хоч найменшу ознаку доброзичливості. Але Толстой, усе ще роздратовано мовивши два-три слова, в тому ж цілковитому мовчанні поновив перегляд пошти. Тургенєв присунув стілець, який стояв поблизу. Взяв зі столу газету й хочеш не хочеш теж мовчки почав читати. У похмурій залі деякий час не чути було ні звуку, крім булькання киплячого самовара.
— Добре спали ніч? — звернувся Толстой до Тургенєва, завершивши перегляд пошти і нібито про щось подумавши.
— Добре.
Тургенєв опустив газету й чекав, що Толстой заговорить іще раз. Але господар, наливаючи собі із самовара чай у срібну чашку, більше не промовив ні слова.
Так повторилося раз чи двічі, й Тургенєву, як і напередодні ввечері, все важче було дивитися на незадоволене обличчя Толстого. Особливо зараз, уранці, коли з ними не було нікого зі сторонніх, йому було просто несила. «Хоч би дружина Толстого прийшла», — кілька разів подумав він, хвилюючись у душі. Та чомусь усе ще ніхто не приходив.
П’ять хвилин, десять хвилин… Мовби неспромога йому більше витерпіти, Тургенєв кинув газету й невпевнено підвівся зі стільця.
В цей час за дверима пролунали гучні голоси й тупіт ніг. Чути було, як наввипередки з галасом бігли вгору по сходах… І тієї ж миті двері різко розчинилися й до кімнати, жваво базікаючи, влетіло кілька хлопчиків і дівчаток.
— Тату! Знайшовся!
Ілля, стоячи попереду інших, з тріумфом потряс чимось, що тримав у руці.
— Я перша помітила! — закричала Тетяна, дуже схожа на матір, не бажаючи поступитися братові.
— Він, видно, зачепився, коли падав. Повис на гілці берези, — пояснив нарешті найстарший — Сергій.
Толстой приголомшено обводив поглядом дітей. Але коли він зрозумів, що вчорашнього вальдшнепа благополучно знайдено, на його зарослому бородою обличчі відразу з’явилася ясна усмішка.
— Он як? Зачепився за гілку дерева? Ось чому собака його не знайшов.
Підвівшись, він підійшов до Тургенєва, що стояв серед дітей, і простягнув йому свою сильну руку.
— Іване Сергійовичу! Тепер і я можу заспокоїтись. Я не така людина, щоб брехати. Якби цей птах упав, Дора неодмінно б його знайшла.
Тургенєв майже із соромом потиснув руку Толстому. Хто знайшовся — вальдшнеп чи автор «Анни Кареніної»? Душу автора «Батьків і дітей» охопила така радість, що на це запитання він не міг відповісти.
— І я не така людина, щоб брехати. Дивіться — хіба я його не вбив? Адже коли пролунав постріл, він тут же каменем упав.
Старі письменники перезирнулись і, ніби змовившись, розреготалися.
Січень 1921 р.
Дивна історія
Якось увечері я гуляв по Ґіндзі зі своїм давнім приятелем Муракамі. Раптом, ніби випадково згадавши, Муракамі заговорив про свою молодшу сестру, яка жила в Сасебо:
— Нещодавно надійшов лист від Тіеко. Вона тобі кланяється.
— Тіеко-сан здорова?
— Так, останнім часом зовсім видужала. А кола жила в Токіо, в неї дуже нерви розхиталися — ти з нею в цей час зустрічався?
— Зустрічався. Та відносно нервів…
— Невже ти не знав? Вона тоді була просто божевільна. То плаче, то сміється. Дивна з нею історія…
— Дивна історія?
Перш ніж відповісти, Муракамі штовхнув скляні двері кафе. Ми сіли один проти одного за столик, звідки видно було вулицю.