— Так, дивна історія. Я ще тобі не розповідав? Я дізнався про неї від Тіеко перед її від’їздом до Сасебо.
Як ти знаєш, чоловік Тіеко був офіцером команди броненосця, відправленого під час європейської війни на Середземне море. На час його відсутності сестра переїхала до мене, і коли війна добігала кінця, в неї раптом страшенно розхиталися нерви. Головною причиною, мабуть, було те, що листи від чоловіка, які вона до того отримувала щотижня, раптом перестали надходити. Ну, оскільки Тіеко розсталася з чоловіком усього через півроку після весілля, то сміятися з того, що вона раділа його листам, навіть мені, людині достатньо безцеремонній, здавалося жорстоким.
Ось тоді це і сталось. Одного разу… Так, це було на свято Кіґенсецу, день був холодний, зранку періщив дощ, але Тіеко заявила, що хоче з’їздити до Камакура, давно там не була. В Камакура жила одна її шкільна подруга, одружена з якимось ділком. Тіеко хотіла поїхати до неї в гості, але через те, що в такий дощ неодмінно їхати в гості до Камакура зовсім не було потреби, то ми — і я сам, звичайно, і дружина — кілька разів натякали, чи не ліпше їй поїхати завтра. Але Тіеко вперто твердила, що хоче їхати неодмінно сьогодні. І зрештою, розсердившись, швидко зібралася й пішла.
— Може статися, що я залишуся ночувати й повернуся тільки завтра вранці. — З цими словами вона пішла, та трохи згодом — що з нею сталося? — повернулась, мокра до нитки і бліда-бліда. Між іншим, виявилося, що від Центрального вокзалу до трамвайної зупинки Хорібата вона йшла без парасольки. Чому? Ось у чому й полягає дивна історія.
Коли Тіеко підійшла до Центрального вокзалу… А втім, ні, ще раніше з нею сталося ось що. У трамваї, в який вона сіла, вільних місць, на жаль, не було. Коли вона взялася рукою за пас, за вікном просто перед її очима невиразно окреслилось море. Позаяк трамвай у цей час проходив по Дзімбо-маті, морю, звичайно, показуватися було нізвідкіль. Одначе крізь вікно видно було, як у повітрі, над вулицею, набігаючи, гойдаються хвилі. А коли на вікно потрапляли краплі дощу, в тумані навіть позначилася лінія горизонту. Тільки з цього можна робити висновок, що в Тіеко вже в той час нерви були не в порядку.
Коли вона підійшла до Центрального вокзалу, носій у червоній шапці, що стояв біля дверей, несподівано вклонився їй і сказав: «Про вашого чоловіка ніяких новин?» Це, звичайно, було дивно. Та ще більш дивним було те, що Тіеко не знайшла в цьому запитанні нічого дивного! Вона відповіла навіть: «Дякую вам. Тільки за останній час чомусь нічого від нього не отримую». Тоді носій сказав: «У такому разі я з ним побачусь». Побачиться? Але ж чоловік далеко, на Середземному морі… Тільки тут Тіеко звернула увагу на те, що цей незнайомий носій говорить якісь дивні речі. Та поки вона збиралася його перепитати, носій злегка вклонився й зник у натовпі. І хоч як Тіеко шукала, більше вона цієї червоної шапки не бачила. Ні, не те, щоб не бачила, а просто обличчя цього носія — дивна річ! — вона ніяк не могла пригадати. Тому вона не могла його знайти, а в той же час кожну червону шапку вона вважала за цього самого носія. Притому в неї чомусь було таке відчуття, ніби цей таємничий носій увесь час за нею спостерігає. Тут не те, що їхати до Камакура, а навіть залишатися на вокзалі їй стало якось страшно. Врешті-решт, навіть не розкривши парасольки, вона під зливою, як уві сні, втекла звідти.
Звісно, вся ця історія приключилася з нею просто через нерви, та на цій прогулянці Тіеко застудилася. З наступного дня в неї цілих три доби тримався сильний жар і вона весь час марила, ніби звертаючись до чоловіка, говорила то: «Вибачте мені!», то: «Чому ви не повертаєтесь?» Але історія нещасливої поїздки до Камакура на цьому не завершилася. Навіть коли застуда зовсім пройшла, варто Тіеко почути слово «носій», як вона на цілий день засмучувалась і майже не розкривала рота. Одного разу стався навіть смішний випадок: на вивісці якоїсь транспортної контори був намальований носій, і коли вона це побачила, то далі не пішла, а повернула додому.
Одначе минув місяць, і її страх перед носієм потроху майже зник. «Сестрице, в одному оповіданні Кьока говориться про носія з кошачою фізіономією. Можливо, ця дивна річ приключилася з тобою від читання цього оповідання?» Та якось у березні її знову налякав носій. І відтоді до повернення чоловіка Тіеко ні в якому разі, навіть якщо треба було, не ходила на вокзал. І тебе не пішла проводжати також через те, що боялася носія.
Цього березневого дня з Америки після трирічної відсутності приїхав приятель її чоловіка. Тіеко зранку вирушила до нього. Як ти знаєш, у тому районі навіть удень малолюдно. На порожній вулиці біля тротуару стояла, наче забута, пересувна ятка з іграшковими вітрячками. День був похмурий, вітряний, і кольорові вертушки, встановлені на лотку, шалено крутилися. У Тіеко від самого цього видовища чомусь стислося серце. Коли ж, проходячи повз лоток, вона випадково підвела очі, — спиною до неї сиділа навпочіпки людина у червоній шапці. Мабуть, це просто всівся покурити продавець вертушок або хто-небудь інший. Але коли Тіеко побачила, що шапка в сидячого червона, її чомусь охопило дивне передчуття, й вона навіть подумала, чи не повернутись їй додому.