Одначе з моменту приходу її на вокзал до того, як вона зустріла прибульця, на щастя, нічого не сталося. Тільки коли зустрічаючі на чолі з приятелем чоловіка виходили з перону через напівтемні двері вокзалу, хтось позаду звернувся до Тіеко зі словами: «Вашого чоловіка, кажуть, поранено в праву руку. Тому він і не пише». Тіеко миттю обернулась, але ніякої червоної шапки позаду не виявилося. За Тіеко йшов морський офіцер із дружиною, її добрі знайомі. Зрозуміло, цей морський офіцер не говорив би ні з сього ні з того їй такі речі, тому слова, які вона почула, інакше як дивними назвати було ніяк не можна. І все-таки Тіеко зраділа, що червоної шапки ніде не видно. Пройшовши приміщенням вокзалу, вони всією компанією попрямували до під’їзду провести чоловікового товариша до автомобіля. Тоді ззаду знову хтось чітко промовив: «Добродійко, можливо, чоловік ваш через місяць повернеться додому». Тіеко знову обернулась, але позаду стояли тільки знайомі, що зустрічали чоловікового приятеля, і ніякої червоної шапки не було видно. Але хоча ззаду її не було, зате попереду двоє носіїв укладали в автомобіль багаж. Один з них на секунду повернув голову і якось дивно посміхнувся. Побачивши його, Тіеко так зблідла, що навіть присутні це помітили. Коли ж вона трохи опанувала себе, то переконалася, що там, де вона бачила двох носіїв, багаж укладає один. І зовсім не той, який щойно посміхався. Вона подумала, що вже тепер-то запам’ятала обличчя носія, що посміхався. Та потім усе ж виявилося, що вона, як і раніше, пам’ятає його нечітко. І хоч як вона старалася, в пам’яті зринало тільки обличчя без очей і без носа та червона шапка… Ось друга дивна історія, що її розповіла Тіеко.
Потім через місяць — так, приблизно в той час, коли ти поїхав до Кореї, — чоловік дійсно повернувся. І, дивна річ, він і справді деякий час не міг писати через рану в праву руку. Моя дружина відразу ж почала жартувати з Тіеко: «Вона весь час думала про чоловіка, природно, що вона це знала!» Через два тижні Тіеко з чоловіком поїхали на місце його служби в Сасебо, та не встигли вони влаштуватися там, як ми, на величезний подив, прочитали в надісланому нею листі третю дивну історію.
Коли вони від’їжджали з Центрального вокзалу й поїзд уже рушив, носій, що ніс їхній багаж, заглянув до них у вікно, мабуть, аби побажати їм доброї путі. При цьому обличчя чоловіка набуло дивного виразу, і трохи згодом він збентежено розповів Тіеко ось що. Під час стоянки їхнього корабля в Марселі, коли він сидів з приятелем у кафе, несподівано до столу підійшов японець-носій і фамільярним тоном запитав, як справи. Звичайно, вулицями Марселя японці-носії не походжають. Але чоловік Тіеко чомусь зовсім не здивувався й розповів, що поранений у праву руку і скоро повертається додому. У цю хвилину якийсь п’яний перекинув чарку коньяку. Й коли чоловік моєї сестри злякано оглянувся, японець-носій зник, мов крізь землю провалився. Що ж це таке? Очі в нього були розплющені, але він не міг зрозуміти, приснилося це йому чи трапилося насправді? На додачу приятелі трималися так, буцім вони не помітили, щоб до нього будь-хто підходив. Тому він врешті-решт вирішив нікому про цей випадок не розповідати. Але коли він повернувся до Японії, то дізнався, що Тіеко двічі зустрічала якогось таємничого носія. Тоді він подумав, що в Марселі, мабуть, бачив саме його; одначе це занадто було схожим на розповіді про привидів. Крім того, він боявся глузувань із того, що під час славного походу він думає про дружину; тому він усе ще мовчав. Але коли він побачив носія, який щойно заглянув у вікно, виявилося, що цей носій анітрохи не відрізняється від того, який заходив до кафе в Марселі… Розповівши цю історію, чоловік помовчав, але потім, тривожно притишивши голос, додав: «Чи не дивно? Я сказав: «Анітрохи не відрізняється», а тим часом ніяк не можу пригадати його обличчя. Тільки в ту мить, коли він заглянув у вікно, я подумав: «Той самий!..»
Коли Муракамі дійшов до цього місця, до нашого столу наблизилося кілька людей, які щойно ввійшли до кафе — очевидно, його знайомі, — й почали галасливо з ним вітатися. Я підвівся.