— Ну, бувай, до побачення. До від’їзду в Корею загляну до тебе.
Вийшовши з кафе, я мимоволі глибоко зітхнув: тільки тепер я зрозумів, через що три роки тому Тіеко, двічі порушивши обіцянку прийти на таємне побачення зі мною на Центральний вокзал, надіслала мені листа, в якому стисло повідомляла, що хоче навіки лишитися вірною дружиною.
Січень 1921 р.
Тінь
Господар японсько-китайської торгової компанії Чень Цай, обіпершись на стіл, з погаслою сигаретою в роті, пробігав очима звичайний наприкінці дня стосик торгових документів.
У кімнаті з ситцевими фіранками на вікнах панував звичний смуток останніх теплих днів літа, що добігало кінця, — від нього навіть дихати було важко. Смуток порушувався лише стукотом друкарської машинки, що ледве долітав сюди з-за дверей, які пахли лаком.
Завершивши справи, Чень, раптом згадавши щось, зняв слухавку:
— Мені треба поговорити з дружиною, з’єднайте мене. — Чень владно говорив прекрасною японською. — Хто це?.. Бабуся?.. Поклич дружину… Фусако?.. Хочу попередити тебе, що ввечері мені доведеться поїхати до Токіо… Так, там я заночую… Чи вдасться повернутися?.. Ні, навряд чи я встигну на потяг… Ну, будь розумницею… Що? Лікаря запрошувала?.. У тебе все це від нервової перенапруги. Добре. До побачення.
Опустивши слухавку на важіль, Чень чомусь нахмурився, взяв товстими пальцями сірника, чиркнув ним об коробку й запалив затиснуту в зубах сигару.
…Тютюновий дим, запах квітів, стукіт ножів і виделок, який долітав із кутка зали, фальшиві звуки оркестру, що виконував увертюру до опери «Кармен», — серед цього неймовірного гамору й штовханини, спершися ліктями на стіл, самотньо сидить Чень, перед ним кухоль пива. Навколо нього все безперервно рухається — й відвідувачі, й офіціанти, й вентилятори. Тільки його погляд давно вже прикований до обличчя жінки біля конторки.
Жінці на вигляд не більше двадцяти. Вона сидить спиною до вправленого в стіну дзеркала, олівець у її руці стрімко бігає по паперу — жінка виписує рахунки. Чубчик, який спадає на лоб, легкий рум’янець на щоках, зеленувато-синій комірець із скромної тканини, який виглядає з-під кімоно.
Допивши пиво, Чень повільно підіймає своє громіздке тіло й підходить до конторки.
— Чень-сан! Коли ж ви купите мені перстень?
Кажучи це, жінка невідривно продовжує писати.
— Коли не буде цього персня.
Чень, нишпорячи в кишені, щоб знайти дрібні гроші, киває на палець жінки. На ньому — золотий обручальний перстень.
— Згодна, тільки сьогодні ж купіть мені інший. — Жінка зриває з пальця перстень і кладе його перед Ченем разом із рахунком. — Цей перстень допомагає рятуватись од чоловіків.
За стінами кав’ярні по асфальту тече легкий вітер, який несе нічну прохолоду. Змішавшись із пішоходами, Чень іде, поглядаючи на зірки в небі. Й ці зірки також тільки сьогодні ввечері…
Стукіт у двері повернув Чень Цая до дійсності, відірвавши від спогадів річної давності.
— Увійдіть.
Щойно він це сказав, як двері, що пахли лаком, відчинились, і до кімнати зловісно тихо ввійшов мертвотно-блідий секретар Іманісі.
— Надійшов лист.
На лиці Ченя, що кивнув мовчки, відбилося невдоволення, та він не дав сказати Іманісі більше ні слова. Холодно поклонившись, Іманісі залишив конверт і так само тихо вийшов до себе.
Після того як двері за Іманісі зачинилися, Чень кинув сигару в попільницю й узяв зі столу конверта. Лист нічим не відрізнявся від звичайних ділових листів — адресу на білому європейському конверті надруковано на машинці. Та варто було Ченю взяти до рук листа, як на обличчі його з’явилася відраза.
— Знову?
Нахмуривши густі брови, Чень досадливо клацнув язиком. Але все-таки поклав на стіл ноги і, відкинувшись на спинку крісла-вертушки, відкрив конверта, навіть не користуючись ножем для розрізання паперу.
«З повагою вітаю Вас. Уже вкотре повідомляю Вам, що Ваша дружина зраджує Вас… І те, що Ви донині не вжили ніяких рішучих заходів… Постійно Ваша дружина зі своїм давнім коханцем… Ваша дружина Фусако — японка, до того ж у минулому — офіціантка в кав’ярні… Я не можу не співчувати Вам, китайцеві… Якщо Ви не розірвете з нею шлюб, усі сміятимуться з Вас… Я не мав ніяких поганих намірів… Із повагою. Ваш відданий друг».
Лист випав із безсило звислої руки Ченя.
…Підійшовши до столу, Чень при вечірньому світлі, що проникало ззовні крізь тюлеві штори, розглядає дамського золотого годинника. На його кришці вигравірувано ініціали, та це не ініціали Фусако.