— Звідкіля він?
Фусако, що зовсім нещодавно вийшла заміж за Ченя, продовжує стояти біля комода, з усмішкою дивлячись на чоловіка.
— Танака-сан подарував. Хіба я вам не говорила? Власник складів…
На столі лежать іще два футляри з перснями. Чень піднімає оксамитові кришки — в одному перстень із перлами, в іншому — з бірюзою.
— Це від Куме-сана і Номури-сана.
З’являються коралові прикраси для волосся.
— Старовинні. Від Куботи-сана.
Чень з таким виглядом, буцім йому зовсім байдужі всі ці речі, пильно дивлячись на дружину, задумливо говорить:
— Це твої трофеї. Бережи їх.
У той час він радів разом з нею. Але тепер…
Чень здригнувся і зняв ноги зі столу. Його злякав несподіваний телефонний дзвінок.
— Слухаю… Добре… З’єднай… — Не відриваючи погляду від телефону, він нервово витер піт з лоба. — Хто говорить?.. Розшукову контору Сатомі я знаю. Я запитую, хто саме?.. Йосії-кун?.. Так. А донесення? Що сталося? Лікар?.. Що ж потім?.. Можливо… Добре, зустрічайте мене на станції… Ні, приїду останнім поїздом обов’язково… Отож зустрічайте. До побачення.
Чень Цай поклав слухавку, на якийсь час увага його розпорошилася. Але випадково подивився на настільний годинник і майже машинально натиснув кнопку дзвінка.
З’явився секретар Іманісі, наполовину протиснувши в напіввідчинені двері своє худе тіло.
— Іманісі-кун, передайте Тей-куну, що я прошу його поїхати сьогодні в Токіо замість мене.
Голос Ченя втратив свою звичну владність. Іманісі, як завжди, холодно вклонився й одразу зник за дверима.
Крізь ситцеві фіранки проникало проміння призахідного сонця й забарвлювало кімнату в тьмяні червоні тони. Величезна муха, що залетіла звідкись, ніби малюючи химерні фігури, з глухим дзижчанням літала навколо Ченя, що сидів, задумливо підперши щоку.
У домі Чень Цая, у вітальні з тюлевими шторами на вікнах, панувала вечірня сутінь літа, що минало. Все ще квітучі олеандри, що пишно розрослися за вікнами і крали сонячне проміння, забарвлювали сутінь цієї похмурої кімнати у приємні тони.
Біля стіни у плетеному кріслі сиділа Фусако і, погладжуючи смугасту кішку, що влаштувалась у неї на колінах, сумно дивилася на олеандри за вікном.
— Пан і сьогодні не приїде?
Це сказала стара служниця, що прибирала зі столу посуд.
— Так, він дуже зайнятий.
— Якби ви не були хворі, він міг би залишатися спокійним, але ж…
— Та що в мене за хвороба, звичайна нервова перевтома. Яманоуті-сенсей сьогодні знову це повторив. Досить добряче поспати кілька ночей… Ой!
Стара злякано подивилася на хазяйку. Вона вперше бачила на дитячому личку Фусако такий страх.
— Що сталося, пані?
— Ні-ні, нічого. Нічого, та все ж… — Фусако силувано посміхнулася. — Хтось щойно через вікно…
Стара виглянула у вікно — в саду не було ні душі, між олеандрами, що шелестіли на легкому вітерці, як і раніше, розстилався незайманий килим трави.
— Ох і налякали ви мене. Мабуть, хлопчина із сусіднього будинку пустує.
— Ні, це не сусідський хлопчина. Мені здається, я його вже бачила… так-так, це той самий молодий чоловік у мисливському капелюсі, що все йшов за нами, коли ми з тобою їздили в Хасе. А може, мені привиділось.
Останні слова Фусако промовила невпевнено.
— Що ж нам робити, якщо це і справді той самий чоловік? І пан сьогодні не приїде… Може, послати діда в поліцію? Нехай він там усе розповість.
— Ну і боягузка ж ти. Чи той чоловік, чи інший — я ніскілечки не боюсь. Але якщо… якщо це мої нерви…
Стара спантеличено кліпала очима.
— Якщо мені це привиділось, то, можливо, я просто божеволію.
— Ви, напевно, смієтеся з мене.
Стара, заспокоївшись, усміхалась і продовжувала прибирати зі столу.
— Ні, ти нічого не знаєш. Останнім часом, коли я залишаюся сама, мені починає здаватися, наче хтось стоїть у мене за спиною. Стоїть і пильно дивиться на мене…
Кажучи це, Фусако, видно, пригнічена власними словами, замислилась…
…У спальні на другому поверсі погашено світло, і в ній панує напівтемрява, напоєна легким ароматом парфумів. Світлою плямою в кімнаті бовваніє лише незашторене вікно, — ясна річ, тому, що зійшов місяць. Осяяна його світлом, Фусако стоїть біля вікна й дивиться на сосни, що ростуть у саду.
Чоловік так і не приїхав. Служниця вже вклалася. Ніч місячна і безвітряна. Здалеку долинає одноманітний гул, — мабуть, усе ще шумить море.