— У гості до неї ніхто не приходив?
— Ніхто.
— Коли ви припинили спостереження?
— За двадцять хвилин по одинадцятій.
Йосії відповідав чітко.
— За цей час інші потяги, крім останнього, яким я приїхав, не проходили?
— Не проходили. Ні до Токіо, ні з Токіо.
— Що ж, дякую вам. Передайте привіт Сатомі-куну.
Чень недбало торкнувся крисів бриля і, не звертаючи уваги на Йосії, який застиг у вичікувальній позі, з брилем у руці розгонисто закрокував по всипаній гравієм доріжці. Чи тому, що Чень тримався занадто вже зарозуміло, Йосії, глянувши йому вслід, злегка знизав плечима. Але зразу ж безтурботно присвиснув — мені, мовляв, на все наплювати — і, як і раніше волочачи палицю, пішов до привокзального готелю.
Через годину Чень, наче збоку, побачив себе, що по-злодійськи припав вухом до дверей їхньої спільної з дружиною спальні, щоб дізнатися, що там діється. Зовнішню галерею, куди виходили двері спальні, заволокла пітьма, що перехоплювала подих. Лише в одному місці мріла світла цятка — це крізь замкову щілину проникало електричне світло.
Стримуючи готове розірватися від шалених ударів серце, Чень щільно притис вухо до дверей і весь перетворився на слух. Але зі спальні не долинало жодного звуку. Тиша була для Ченя ще нестерпнішою, ще болючішою. Йому здавалося, що в пітьмі, яка розстилалася перед його очима, він знову ясно бачить те немислиме, що виявив удома, коли йшов зі станції.
…Під соснами з гілками, що переплелися, тягнеться вкрита росою вузька піщана дорога. І незліченні зірки, що сяяли в небі, тільки де-не-де просвічували крізь соснові гілки. Про близькість моря свідчить лише солоний вітер, який гойдає поодинокі кущики трави. Деякий час Чень у цілковитій самотності просувався в цій похмурій пітьмі, вдихаючи запах сосни, що посилився проти ночі.
Раптом він зупинився, зі здивуванням вдивляючись у дорогу. Й не лише тому, що за кілька кроків од нього виникла цегляна огорожа його будинку, — він раптом почув скрадливі кроки, що долітали з того місця, де виднілася ця обвита плющем старовинна огорожа. Та хоч скільки він вдивлявся в темряву, яку робили ще більш непроглядною сосни і трава, розгледіти нікого не вдавалося. Єдине, що він одразу ж встановив, що кроки віддаляються.
«Дурниці, хіба я один маю право ходити цією дорогою?» — зробив докір собі Чень за підозру, що несподівано народилася в його душі. Та все ж ця дорога вела до задніх воріт саме його будинку, і нікуди більше. У такому разі… Не встиг він це усвідомити, як до нього разом із поривом солоного вітру долетів скрип хвіртки.
«Дивно, ще вранці я звернув увагу, що хвіртку зачинено».
Із цією думкою Чень Цай, наче собака, що почула дичину, оглядаючись навсібіч, підкрався до хвіртки. Хвіртка, видно, зачинена. Прихилившись до огорожі, Чень якийсь час стояв нерухомо по коліна в траві. Потім щосили штовхнув хвіртку — хвіртка не піддавалась. Значить, дійсно зачинена.
«Приверзлося, напевно. Хвіртку не відчиняли».
Кроків уже не чутно. На тлі світлого, залитого місяцем неба над увитою плющем огорожею височіє його будинок, усі вікна темні. Душу Ченя раптом наповнює смуток. Чому? Він і сам не знає. Він стоїть, прихилившись до огорожі, слухаючи писк комах, і по щоках його течуть холодні сльози.
— Фусако, — зі стогоном вимовляє Чень ім’я коханої.
І тієї ж миті загоряється сліпучо яскраве світло.
— У тому вікні… Це…
Стараючись не дихати, Чень, учепившись за гілки сосни, стає навшпиньки і заглядає у вікно другого поверху. Вікно… Вікно спальні на другому поверсі — воно не зашторене, й видно яскраво освітлену кімнату. Світло з неї ллється на кудлаті верхівки сосон, і від цього вони мовби плавають у темному небі.
Але не це найдивовижніше. У вікні видно силует людини, яка дивиться в сад. Хто це — визначити неможливо, тому що людина освітлена зі спини. Та можна стверджувати з цілковитою певністю, що це не жінка. Щоб не впасти, Чень хапається за плющ, який обвив огорожу, і, ледве втримавшись на ногах, шепоче слабким, уривчастим голосом:
— Лист… Неможливо… Тільки не Фусако…
Наступної миті Чень Цай перескакує через огорожу і, обережно пробираючись між соснами, підходить до вікна вітальні, розташованого під вікном спальні. Квіти й листя олеандрів — мокрі від рясної роси…
Прокравшись на зовсім темну зовнішню галерею, Чень міцно стиснув пересохлі губи і, змучений іще більшими ревнощами, почав прислухатися. Саме в цей час за дверима почулись, як йому здалося, вже знайомі обережні кроки.